Ціна донорської крові

Про щасливе життя кажуть: повнокровне. До певного часу не замислюємося, що в кожному з нас є лише чотири-п’ять літрів крові. До того моменту, коли її лік ведеться на грами, навіть – на краплини. Тоді чітко усвідомлюємо, що можна жити без рук, ніг, але не без крові.
Спочатку наведу приклад з минулого. На стаціонарному лікуванні в опіковому центрі обласної лікарні перебувала Наталочка Кукла з Володимирецького району, якій тоді ще й п’яти років не виповнилося. Діагноз – опіки обличчя і рук першого та другого ступенів. Щоб врятувати життя дитині, була необхідна велика кількість препаратів, виготовлених з крові. Тоді вони були. У Рівненську обласну станцію переливання крові приходило за викликом 120 постійних донорів. А ще – друзі, рідні хворих. Так і на біду Наталочки відгукнулось чимало жителів району.
А ось свіжий факт. Молодій жінці з села Великий Житин Рівненського району Тетяні Катеринчик після пологів терміново була потрібна кров, бо донорської бракувало. Допомогли породіллі односельчани Віталій Мельник, Петро Мастолярчук, Сергій Ковальчук – усього вісім чоловік. Тобто, прийшли поріднитись люди, які вже стали один одному братами за переконанням, поглядами.
Усвідомлюємо: якщо будь-якої хвилини нам знадобиться кров і не встигнуть допомогти друзі, не загинемо: виручать донори. Рівненська обласна станція переливання крові почала функціонувати з січня 1945 року. Тоді “заготівля” крові (термін дещо різкуватий, але точний) протягом року становила лише 200 літрів. Тепер щороку отримують 6-8 тисяч літрів. І не вистачає. Важко порахувати, скільки чоловік витягли з “того світу” завдяки препаратам, виготовленим на обласній станції. Дослідити це питання ніхто не ставив собі за мету. Просто донорів тепер катастрофічно не вистачає.
Може, й дивуватись нічого, якщо за 100 грамів крові платять 16 гривень плюс 20 – на обід. Хіба не викличе іронічної посмішки така оплата, якщо порівняти закордонну таксу. На цивілізованому Заході кожна крапля крові оцінюється у один долар. Ось і поменшало донорів — за останні два десятиріччя їхня кількість скоротилась у десять разів. Тому не вистачає крові у хірургічних відділеннях, пологових будинках.
Своїм баченням проблеми ділиться головний лікар станції Ліна Михальчук:
– Минули часи, коли з підприємств масово направляли людей здавати кров. На керівника-приватника сьогодні немає важелів впливу. Виручає лише те, що планово виїжджаємо на “Рівнеазот”. Та й законодавство наше не на висоті, якщо почесним донорам з багатьох пільг залишилась лише одна – надбавка до пенсії.
Щоб якось компенсувати втрату донорів, на станції вперше в Україні запровадили так званий метод автоматичного плазмаферезу, що дає можливість брати від донора раз на тиждень до 750 мілілітрів плазми. Загалом цим методом здійснюється 24 відсотки забору крові – найбільше в державі. Втім, без донора нас ніякі технології не порятують. А залучити здорову людину до здачі крові нелегко, якщо сама станція профінансована з обласного бюджету лише на 60 відсотків – на оплату енергоносіїв, зарплату персоналу, поточні витрати на донорів.
І все ж головний лікар ОСПК не впадає у відчай:
– Свого часу знаменитий лікар Касірський сказав, що донор завжди має рацію. Так що треба йти йому назустріч. У кожній районній лікарні є відділення з переливання крові, однак селяни туди не поспішають. Думаю, що сільський чоловік звертається до лікаря лише в екстреному випадку. А тим часом статистика свідчить, що більше крові здають міські жителі, хоча серед пацієнтів, які потребують переливання крові, чимало селян. Зрозуміло, в розпалі сезонних робіт просто неможливо організувати здачу крові, а ось тепер це реально.
Але це ще не всі проблеми обласної станції переливання крові, послугами якої користується багато селян. Ситуація з кров’ю, що йде на виготовлення багатьох імунних препаратів – імуноглобуліну, альбуміну, кріопреципітату, полібіоліну, справді непроста. Медики не розуміють, як можна так легковажно ставитися до вкрай важливої проблеми. Адже від кількості і якості крові, яку здають донори, часто залежить чиєсь життя. Його ніякі гроші не переважать. Тому хочеться запитати в людей, які творять закони: невже не страшно їм опинитися в ситуації, з якою сьогодні зіштовхуються тисячі громадян, котрі не мають можливості дістати кров для своїх рідних і близьких? Чи, може, впевнені, що для них буде і кров, і її препарати?
У Конституції сказано: людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Більш демократичну та справедливу тезу важко собі уявити. Ось би її ще реалізували.
Здавна кажуть: кров людська – не водиця. Добре, дуже добре, якщо людина добровільно і безкоштовно віддає свою кров, щоб повернути життя іншому. Та хто визначить істинну ціну крові?
Василь АВДИМИРЕЦЬ,
Рівне.