Скільки нерозхлюпаної сині!

Скільки нерозхлюпаної сині!
Руку до чола лиш притули!
У дзвінку симфонію осінню
Круки свою партію вплели.
Соловей вже висповідав хащу.
Жайворове літо вигаса.
Але знайте: не напризволяще
Кинуті поліські небеса!
Журавлями даль відголосила.
Осінь втрати золотом лата.
Коротко, гортанно і красиво
До землі озвалась висота.
* * *
Не пожалкую. Не заплачу.
Лиш озирнуся з-під руки.
Десь там, без шансів на невдачу
Всі починалися стежки.
Ні сил, ні радості гучної,
І ні рішучості з плеча...
З тих далечей, немов одної
Лиш справжності не вистача.
***
Дзюркоче водиця з-під скелі.
Всіх спраглих сюди зазива.
Які ви дзвінкі та веселі,
Джерельця найперші слова!
З житейських доріг, як з полону
П’ю воду і бачу до дна:
Тривожна яка і солона
Чекає її далина.
Мені це відомо, бо й ми таки
Підвладні своїй течії.
Та нас повертають до витоків
У отчім краю ручаї.
І знов джерело при обочі
Співа мені пісню дзвінку.
І серце у грудях тріпоче,
Мов свіже прання на шнурку.
Ростислав Слободенюк,
Рівне.