Моя Грушвиця
Село моє, неначе рай:
І ліс, і поле й мила річка.
Люблю тебе, мій рідний край,
Ти – найсвятіше у дитинства.
Ти – найпрекрасніша земля!
З народження я тут зростаю.
Чарують запашні поля,
І кущ суцвіттям пишним в гаю,
Птахів замріяний політ,
Калини кетяги червоні,
І дуб, якому сотня літ,
Й веселки барви кольорові.
Така буває мить
Буває мить, коли не знаєш,
Що завтра доля шле тобі.
Удень ти мрієш? Ніч стрічаєш?
А що побачиш уві сні?
Усе, як дійсність… це й бентежить,
Там мчить назустріч чорний кінь.
Його торкнути б, але стежить,
Білого вершника притихла тінь.
Кого я хочу тут зустріти?,
Що означали ті слова?
Цього не можу зрозуміти…
Зазвичай, в сні таке бува.
Ось вже одна на роздоріжжі,
Самотня серед двох шляхів.
І відповідь шукаю в тиші,
Де ні кінця, ні берегів.
Куди податись, крок, ступивши?
Кому назустріч буду йти?
Ілюзія… Очі, відкривши,
Вмить правду розумієш ти.
Страшна вона, болюча сильна,
Бо обрізає крила мрій,
І ти стаєш уже не вільна,
Й не розумієш більше снів.
Розкриєш очі, сон зникає,
А з дивним світом і думки.
День за вікном у сонці сяє,
Час плине з швидкістю ріки.
Оля Майструк,
с. Грушвиця.