Ой, бабо, мовчіть — вам же пенсію підвищили!

Анастасія втомлено опустила на землю сумку з продуктами, витерла спітніле чоло і збуджено звернулась до сусідок, які звично «засідали» в альтанці: «Хто витримає таке знущання? Задовбали з підвищенням пенсії. Поки дісталася з ринку, тричі мені про це з насмішкою нагадували…»
Подруги стали заспокоювати Петрівну, співчутливо розпитувати, що трапилося. Виявляється, в магазині «Оленка» пенсіонерка висловила здивування, що знову подорожчала ковбаса «Лікарська». Дівчина-продавець відразу зреагувала: «Вам би, бабусю, обурюватись. Пенсію ж підвищили!» Вдруге цю репліку «отримала» в торгівельному ряду на Базарчику. Поцікавилась, коли буде картопля дешевшою, мовляв, гріх продавати восени кілограм бульб за дві гривні. Молодичка, як з моста у воду: «Ой бабо, мовчіть — вам же пенсію підвищили!» Скупившись, довгенько чекала на «свій» автобус, що безкоштовно возить пільговиків. Бо на більшості маршруток наліплені застереження: «Приватний, платний». Довгий час тривала колотнеча між пільговою категорією населення та перевізниками, які вимагали оплачувати послуги. Дочекалась напіврозваленого лаза, ледь усунулась у переповнений салон. А тут водій іронічно вітав при вході: «Я радий, що ощасливили маршрут. Хоча могли б і платити — пенсію ж вам підвищили.»
Згадала пані Анастасія місцеві газети. Вони, цікавлячись у дубенчан ставленням до конфліктної ситуації, що виникла між міською радою і перевізниками, ретельно «фільтрували» відповіді, надавали слово тим мешканцям міста, які підтримували незаконні дії транспортників. І лікарка (у неї зарплата менша від пенсії), і студентка (платить, а сісти ніяк, бо всюди пенсіонери), і молода матір (літні пасажири не встають навіть для дитини), і безробітний (був би радий одержувати пенсію) сказали те, що «потрібно» було провладним журналістам, особливо «натискаючи» на блага, в яких купаються старенькі. Ніби мова йде не про злиденні 360 гривень, а про пенсії «вибраних» високопосадовців, котрі щомісяця отримують райські статки. Навіть Міністерство фінансів на словах стурбоване, що один «особливий» пенсіонер отримує суму, на яку впродовж місяця перебиваються 15-20 простих «смертних» пенсіонерів. Та коли відомство Пинзеника запропонувало встановити верхню межу цієї соціальної допомоги на рівні 4000 гривень, прозвучало «ніззя!» Конституційного Суду України, який визнав таке обмеження незаконним. Хай і надалі колишній головний міліціонер отримує 14 тисяч, а баба Настя радіє 360. Хотіла відгукнутись на підібрані інтерв’ю, та це нічого не дасть. А хіба не обурливо, коли «еліті» призначають пенсію в розмірі 90 відсотків заробітку, а «другосортним» надали право на 1 відсоток щомісячного заробітку за кожен рік роботи? Іншими словами, їм треба мати 90 літ робочого стажу, аби досягти рівня «тепленької» старості «вибраних».
Відхекалась Петрівна, «випустила» пару з допомогою співчутливих подруг. Біда лишень, що обурення її ніхто, крім сусідок не чув. Але питання в старенької залишились. Раділа, коли вона, колишня вихователька дитсадка, почала отримувати 360 гривень пенсії. Додала до них десятку ще як переселенка з-за Бугу, трохи субсидії мала. Сподівалась, що більше не трястиметься над кожною копійкою. Але радість випарувалась, як вранішній туман. Прикро признаватись ледь кінці з кінцями зводить. Комунальні послуги, медикаменти, зростання цін зробили свою справу. Вдвічі в місті подорожчала вода. Оце «нагадали» про себе газове господарство і РЕМ. Цікаво, що у Києві суд знову ціни в 24,3 копійки за кіловат і 41 — за кубометр газу визнав «правильними». Мабуть, прислухавсь до Єханурова, що українці стали заможнішими. Зросли ціни на транспорт, за поштові послуги. Ото від урядових «щедрот» мало що зостається. Бабуся не може дозволити собі лягти в лікарню, де попереджують: «Триматимемо поки гроші матимете». А хіба не прикро чути в поліклініці на прийомі, коли лікар, прийнявши від неї 10 гривень (для бабусі сума чимала) просто каже: «Ви не моя пацієнтка», в сусідньому кабінеті почула ще відвертіше — образливе: «Ви зараз ніхто, бо пенсіонерка».
Серце болить і стогне від принижень, що доводиться зазнавати. Багато ніби інституцій «служить» народу, а толку ніякого. Комітети, підкомітети, комісії, громадські слухання, конкурси. Видимість роботи, проголошення повсякчасної турботи про знедолених, принижених і ображених. А коли залізають їм у кишеню, чомусь мовчать і прокуратура, і комітети захисту прав споживачів. От і маємо «дешеві» продукти харчування, європейські ціни на комунальні послуги.
Запитав Петрівну, чого найбільше бажає. Жити, як її братова за бугром (до речі, вихователька польського дитсадка), котра отримує щомісяця 720 «зелененьких» пенсії. А тепер порівняйте цю суму з «капіталом» дубенчанки. Як кажуть у Одесі, то дві великі різниці. Здається, про дрібниці йдеться (хоч з якого боку дивитись), але якраз із таких дрібниць наше життя складається. Тепер розумієте, чому пенсіонерка сердиться, коли їй постійно нагадують-цвікають про копійчане «підвищення» пенсії.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.