Убогість серед багатства

Бідніємо... Швидко, впевнено, цілеспрямовано. Що не день – тотальне подорожчання усього і вся. Хліб уже “перестрибнув” тригривневу межу. І це при торішньому рекордному врожаї зернових, якщо вірити соловейкам з телерадіопередач. Але ж не хлібом єдиним живе людина. Взяти хоча б ціни на тепло чи цукор. Вони стрибають вгору, мов переляканий заєць. Ніякі знавці логіки і тлумачі парадоксів не могли передбачити такого тотального цінового стрибка.
Однак мудрий селянин і передбачив, і розтлумачив усе наперед. Якщо його притиснули непомірними цінами на енергоносії, низькою заготівельною ціною продукції тваринництва і рослинництва, то він відповідає тим же. Де бачено, щоб картопля, морква, столовий буряк тепер коштували до трьох гривень за кілограм? За м’ясні продукти, курячі яйця не варто й згадувати.
Відповідь проста: виробляємо обмаль. І дивного тут нічого немає, якщо у великих господарствах рідного мені Костопільського району утримується лише 2500 голів великої рогатої худоби, тоді як у приватників – 8000. Втім, подібна ситуація і в більшості районів області.
Одна з причин такого становища – відсутність державної підтримки сільгоспвиробника. Давайте уявимо нашого господаря та німецького фермера. Обидва працьовиті... Та на цьому подібність закінчується, починаються відмінності. Німецький м’ясовиробник отримує від держави дотацію в розмірі 1,5 тисячі євро за тонну, а наш - різноманітні заплутані солодкі обіцянки.
Ось лише один красномовний факт, про який розповів відомий аграрій, колишній голова агрокорпорації “Зоря” Рівненського району, нині покійний В.А.Плютинський:
- У австрійському містечку Парндорф господар повіз здавати молоко, а повернувся з кількома літрами того ж молока, але придбаного у магазині. На моє здивування, чому одразу не залишив трохи молока собі, почув, що у магазині воно дешевше, бо держава доплачує здавачам.
І ось дивлюсь на 930-грамову пляшку 4% жирності ряжанки та думаю: купивши у селянина літр молока за гривню і додавши певні інгредієнти, завод реалізує пляшку продукції більш як за 8 гривень. Ось і виходить, бідніє товаровиробник, а разом з ним і ми.
Та все ж, чи не найбільшу бідність породжує безробіття – усі ж за кордон не поїдуть. Зараз майже половині безробітних області немає й 35 років. І якщо хтось десь влаштувався на роботу, то від цього втіха, як із дірявого міха. Не мені розказувати, що діється на підприємствах області. На селі з планомірною руйнацією колгоспів годі взагалі шукати роботу. Хтось скаже: світова фінансово-економічна криза. Так, але ця криза запанувала в наших краях вже давно. Про неї просто не говорили.
Багато кризових розв’язок пропонують, але єдина правильна – чистота серця. Не тільки у “маленького українця”, а й “нового українця”. Це не є криза економічна, це не є криза соціальна, це не є криза політична. Це є криза духовна, що переросла у всі інші.
Так, ми кажемо: любити Україну. Та що це означає? Як у заповіді – любити матір свою. Для цього ми маємо бути серцем чисті. І любити маємо Україну в собі, а не себе в Україні.
То хто її любить? Ті, хто має декількаповерхові вілли, хатинки-мазанки на Канарських островах, лімузини за захмарними цінами? Ні, я не проти багатства. Але при цьому згадую свого доброго знайомого, який на початку нашої незалежності емігрував до Ізраїлю і через сім років побував у Рівному. Він був ошелешений побаченим:
- Василю, які хати у вас повиростали. У нас є багаті люди – мають фабрики, заводи, - але те багатство їм не звалилося з неба, а примножувалося з покоління в покоління.
Скажіть, чи не мав рацію Сенека, котрий бозна-коли вбачав, що найтяжчий вид бідності – вбогість серед багатства.
Василь АВДИМИРЕЦЬ,
Костопільський район.