Тінь павука

...Варка дивиться із вікна. Гарбар ступає першим, а за ним двоє у шинелях — слід у слід. Видається, що задні покваплюють переднього... А потім вони стають по обидва боки Гарбаря.

Він поволі рухається вздовж хліва, виставивши поперед себе дужкоподібний сріблястий прутик, поглядає, чи не ворушиться, притримуваний великими і вказівними пальцями.

«Крутнись, капосний, — думав Гарбар, — і тоді омину Сибіряку».

Його так і налякав полковник Халов:

— Нікого не добудеш із-під землі, то самому рішенець, підеш на цугундер — провин у тебе, Гарбаре, цілий міх. Те, що німцям показував, де свердловини бурити, аби точили чисту воду, якраз і підпадає під злісну провину. Отак-от. Тепер відслужи, а ми ще попильнуємо за тобою, а як треба, то ходку намилимо. Даємо солдатів, командуй.

Ти сьогодні замало прикропився, сказав собі Гарбар, тому нудишся, не підхмелив пекучі нутрощі... Піддався, то й міси городи, а що Збислава ця здичавіла й хотіла тебе пристрелити, то це ж жіночі вереди. Ну й хрін з нею, тою кислицею. Ти он до Кулини пристань. Правда, якби не така плюскла... «Колись баби були пухлії, а тепера, як дошки», — перекривив молочарку Бомбариху. А культурна яка! На свічку не дмухає, а гасилом, що в церкві хтось дав, ущипує вогонь...Коли її кабана поклав, чи ж не бачив, що тобі запопадливо руки поливала, а як подавала рушника, то впивалася в тебе чаклунським позирком, ґедзики пускала, а ввечері вина хлюпнула й уклінно припрошувала, бо то ж з винограду самого Степана Капальоти, зимненьке таке — у студню опускала, то пийни чарчинку — для здоров’я дання... А що тобі вино — ні в голові, ні в дупі... Ну, потім шнапсом полакував німецьким — у Кулини ще ящичок залишився від фріців, пороками облягає. Так що харкани ти на цю Збиславу, а то тебе хандра репіжить, що неблудлива; ти вже й батька свого ладен би шпетити, мовляв, нащо то віджалував у спадок це гаспидське чуття, хай би тобі ліпше з автоматом йти на лісовиків, то так хоч від кулі дерево б якесь заступило, а тут з-під землі б’ють, як натикнешся на притрушену землею солом’яну затулу, що накриває продуховину. І — цурка навіки.

«Похєріть би со всєм етім», — незчувся, як проказав вголос, а солдат Халдейчук, котрий сторожко похитувався на своїх розкаряках поруч із ним, згідно трясонув головою: тоді 6 і йому дали б звільнення.

Віктор МАЗАНИЙ

Рівне