Надвоє бабка ворожила

Доля

Почуття кохання завжди приходить до нас несподівано, вриваючись у серце. Заради нього люди готові на все. Але що ми вкладаємо у зміст слова “все”? Героїня цієї історії на гіркому досвіді переконалася, що це “все” може обернутися трагедією.

Олена була студенткою другого курсу медакадемії. Вродлива, вона не мала відбою від хлопців. Проте сама намагалася тримати сильну половину людства на відстані. Тільки один із них не давав їй жити, дихати вільно. І ним був Віталій. Познайомилися вони у затишному барі, у подруги на дні народження. Хлопець був красенем, до того ж, душею компанії. Той вечір Олена не забуде ніколи – він підійшов до неї, обійняв і запитав:”Незнайомко, чому ж ви така невесела?” Цей погляд Олена пронесла крізь життя. Він проймав, здавалось, кожну клітиночку її тіла. Потім усіх розводили додому.

Рука дівчини якось сама собою потягнулася до його долоні. Взявшись за руки, вони попрямували до Олениної оселі. Із розмови з’ясувалося, що Віталій – підприємець, займається спортом: щодня після роботи відвідує тренажерний зал, що знаходиться якраз навпроти її домівки, і… має дівчину, яку дуже кохає. Однак Олена останніх слів не хотіла чути. Вона насолоджувалась кожною хвилиною, проведеною з ним.

До ранку дівчина не могла заснути. Думала про Віталія, його обійми і про їхнє спільне майбутнє. Відсидівши на лекціях, дівчина летіла через парк додому, щоб перевдягнутися у спортивний одяг і побачити його.

Якось Олена зустріла подругу, яка пояснила, що Віталій одружується зі своєю дівчиною Анею, яка, нібито, вже на п’ятому місяці вагітності.

...Олена довго бродила вулицями міста. Осінній дощ обпікав шкіру її обличчя, але вона цього не відчувала. Все довкола тонуло у якихось сірих тонах. Тільки його образ в обіймах з іншою не зникав з її очей.

“Я буду боротись за нього, чого б мені це не коштувало“, – злетіло з її вуст.Ця думка остаточно вкорінилася в її мозку. Випадково потрапив до рук примірник старенької газети: ”Ворожка, яка допоможе повернути щастя“.

«Це саме те, що треба», – подумала Олена. Зателефонувала і пішла шукати допомоги своєму горю. Додому повернулася весела. Адже їй сказали, що незабаром вони будуть разом. Віталій не одружиться, залишить Марину, але для цього Олені треба буде підлити під його будинок водичку з рожами, вмоченими у вині. Адресу взяла в подруги. Зробила все так, як треба було. Проходили дні, тижні, місяці, але від Віталія не було чутки. Олена щодня чекала його дзвінка. Але цього не сталося. Хоча замовляння подіяло. Задзвонив телефон і Олена почула очікувані слова подруги, що Віталій не одружився, покинув Аню, але… збожеволів. Лікарі тільки розводили руками, а ворожки, до яких його возили батьки, казали, що йому було пороблено на смерть. Він наклав на себе руки.

— Ні! – закричала у трубку Олена. Чорна пелена накрила їй очі, телефонна трубка випала з холодних рук. Вона зомліла.

Життя для Олени поділилося на дві частини: світле минуле, до цього страшного випадку, і темне майбутнє. Муки каяття переслідували її, вона не могла жити з таким гріхом. Сенс життя був для неї втрачений. Нав’язлива думка переслідувала її: вона – вбивця, яка позбавила життя коханого. Одна мить – і все життя перекреслено. Навчання у ВНЗі залишила. Подалася, як кажуть, “світ за очі“. Життя закинуло її до Ірландії. Працювала там на фермі, вирощувала гриби. Вдень мала заняття, а коли наставала ніч, боялася спати, бо їй снилися страшні сни. Прокидалась від того, що її трясло, і вона покривалась крапельками холодного поту. Так продовжувалося два роки. А одна ніч була особлива. Приснилася рідна оселя, що вона йде центром міста і бачить жінку з маленьким хлопчиком на руках. Сон був справді тривожний, але згодом заспокоїлась. У поштовій скриньці знайшла лист від Ольги – подруги з рідного міста. У листі та повідомляла, що працює лікарем-педіатром, що їй подобається робота, але мала зарплата. Олена жадібно поглинала інформацію, раптом серце стиснулося, а до горла підступив клубок. Олена прочитала про те, що до Олі на прийом приходив маленький Віталик – син її коханого, для якого вона стала вбивцею. Подруга писала, що Ані живеться не солодко. Перебиваються на декретні гроші, як можуть. Не вистачає на ліки Віталикові, а дитина хвороблива. Білий клаптик паперу випав із рук Олени. Знову перед нею, наче кадри із кінофільму, промайнули страшні хвилини її життя. Ця дитина, яку вона позбавила батька, – це її спокута за страшний гріх. Лист-відповідь був довгим. Олена написала, що відкрила рахунок на ім‘я маленького Віталика. Ще одне велике прохання вона мала до подруги — Оля мала сказати, що гроші дає друг Віталія, про якого мамі хлопчика не було відомо. Коли він дізнався про трагедію, то зразу ж вирішив допомогти. Олена розуміла, що гроші не відкуплять її вину. Але хоч якось хотіла допомогти стати дитині на ноги, здобути щось у житті, бо для неї воно було вже втрачене…

Молода жінка із сивими скронями йшла вулицями чужої країни. Її погляд зупинявся на закоханих парах. Вона думала про все пережите, про долю, яка до неї не була прихильною. І її увагу привернув погляд старенької жінки-ворожки, яка англійською мовою звернулася до неї:

– Я вам поворожу? Знаєте, ви будете жити до 97 років...

– Ви помилилися, я вже не живу...

Жінка, схожа на тінь, загубилася у натовпі.