Рівне:

Створення та просування сайтів

ХВОРЕ СЕРЦЕ КРАЩЕ, НІЖ РОЗБИТЕ КОХАННЯ

Таке життя 21-січ, 2009, 16:559 prov 2 118
Було вже за північ. За вікном грайливо шумів вітер. Він, ніби пустуючи, раз по раз стукотів у шибку. Лише зрідка темінь пронизували швидкоплинні пасма місячного світла. Тільки-но торкнувшись підлоги, вони одразу ховались десь високо в небі.
У кімнаті чувся тихий плач молодої дівчини. Вона, уткнувшись лицем у подушку, не могла стримати сліз, які лилися весняними струмками. Серце від болю розривалось на сотні, тисячі частин. Здавалося б, ну що може викликати такий плач? Чого ридала молода душа? Чого? А відповідь була поруч.
Невгамовний біль і розпач викликала в Олени вечірня розмова з матір’ю про коханого Петра. Мати в черговий раз прохала доню, щоб покинула хлопця назавжди. Олена не могла, бо щиро його кохала. Не могла просто так занапастити вірність своїх почуттів. Убити ці почуття означало б убити минуле. А людина без минулого, як правило, не має і майбутнього. Адже історія кохання Петра і Олени сягала ще шкільних років. Вогонь їхньої любові спалював на попіл усі перешкоди на шляху до щастя. Усе в них складалося добре, здавалося, що сама доля була до них прихильною. Не одна пара в селі, навіть подружня, по-доброму заздрила такому чистому, як сльоза, коханню. Та категорично проти їх весілля була мама Олени. Причина, за її словами, у парубкові: він мав вроджену хворобу серця. Декілька разів на рік лікувався в стаціонарі. Але це не стало на заваді молодим людям. Олена своїм коханням підтримувала хворе серце парубка. Разом забували про все. У них був свій світ, де Олена й Петро по-справжньому почували себе щасливими, аж доки в це кохання не втрутилась мати Олени
Дізнавшись про їхні стосунки, почала повторювати дівчині: “Покинь його, донько. Навіщо він тобі? Чи ж мало парубків на селі? Хоч він, може, і добрий хлопець, але тобі не пара. Ти ж знаєш, що він хворий, інвалід 3 групи, що може через будь-який життєвий стрес і в будь-який момент залишити цей світ. Зрозумій мене правильно, я твоя мати й бажаю тобі щастя. Що ж буде, як на початку вашого спільного життя в нього не витримає серце? Покинь його, доню, покинь.”
Важко було слухати такі слова Олені. Плач так і рвався назовні, але мала силу стримувати його в собі. Хоча, коли залишалась на самоті, давала сльозам волю.
Про ці розмови матері Олена коханому нічого не розповідала, боялася травмувати. На побачення приходила щасливою та життєрадісною, аби Петро не запідозрив про якісь негаразди, щоб не розпитував її, бо обманути його не змогла б.
День за днем розмови матері про Петра ставали частішими. Олена мовчки її слухала, опустивши голову. А потім йшла у свою кімнату й, не вгаваючи, плакала. Не раз уже й батько ставав на захист доньки. “Облиш ти її, — говорив дружині. — Вона уже не маленька. Хай сама все вирішує”. Але ці слова не впливали на неньку. Вона продовжувала своє. І чим далі, тим більше.
От і сьогодні Олена знову плакала. Бо коли повернулася з побачення, на кухні вже чекала матір, яка знову “співала” стару пісню про розлуку. Врешті дівчина не витримала й сказала: “Не покину Петра, не просіть даремно, бо я його кохаю. І запам’ятайте, мамо, що хворе серце краще, ніж розбите.” Ці слова ніби підлили масла у вогонь. І з вуст старої понеслося: “Ти собі як хочеш, а все одно буде по-моєму! Не допущу, щоб ви одружилися. Поглянь на свою рідну сестру, як вона живе: машина, квартира й чоловік добре заробляє! А ти як будеш жити?! Усі гроші підуть на його лікування! Пам’ятай: я ніколи не віддам тебе заміж за інваліда!..” Ці слова, мов окріп, ошпарили дівоче серце. Вони гострою голкою пронизали кожну часточку її молодого тіла, змусили тріпотіти душу...
...Минуло три роки. У боротьбі за кохання Олена перемогла. Хоч матір з цим ще довго не могла змиритися. Не хотіла, щоб Петро був її зятем. Та все ж молоді люди побралися, живуть окремо від батьків тихим подружнім життям. Як і раніше люблять одне одного. Зараз у щасливого подружжя підростає донечка Неля. Через прохолодне ставлення до чоловіка Олена не так часто, як хотілося б матері, провідує батьків. Та й сама ненька всього кілька разів переступала поріг доньчиного будинку.
Одного ранку в дім до Петра й Олени хтось голосно заторохкотів у вікно. Від такого брязкоту вони відразу прокинулись. Відчули щось недобре. Серця закалатали в обох. Так воно й було. Страшну звістку принесла мама Олени. З плачем вона переступила поріг будинку, на ходу сповіщаючи про сімейне лихо. “Донечко, донечко, — ридала не вгаваючи. — Яка ж я нещасна! Ти тільки одна лишилася в мене, одна... Немає вже твоєї сестри Оксаночки! Вона загинула... Потрапила в аварію... — Жінка у відчаї впала на коліна й голосила далі. — Господи! За які гріхи мені така кара? Простіть хоч ви мене, діточки, за те лихо, що колись вам заподіяла. Простіть мені, благаю...”
Після всього сказаного матір’ю Олена стала як напівжива. З її вуст не пролунало жодного слова, лише думки блискавицями пролітали в голові. Вона думала, як в один момент може все повалитися: і квартира, і машина, і гроші, які так високо цінувала її мама. Як ураз може згаснути людське життя. І чи зможе усвідомити це коли-небудь мати, яка поставила на вищий щабель багатство старшої доньки, ніж кохання молодшої.
Її думки сполохав Петро, рука якого ніжно лягло на жіноче плече. Він обійняв дружину й сказав, що пора йти готуватись до похорону сестри.
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче Сарненського р-ну.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору