Рівне:

Створення та просування сайтів

МІЖ ДВОМА СЕРЦЯМИ

Таке життя 18-гру, 2008, 09:579 prov 1 243
П`ять років минуло з тих пір, як почали зустрічатися Михайло і Олена. Красива була пара. Всі заздрили їхньому коханню, адже скрізь і завжди бачили їх разом. Закохані серця аж випромінювали радість від прийдешнього життя. Молоді люди завжди були усміхнені та привітні, стримані у своїх почуттях. У селі в кінці кожного християнського посту між людьми велася розмова про їхнє одруження. Батьки й самі потихеньку готувалися до цієї визначної події. Але не так сталося, як гадалося. В один зимовий вечір Михайло і Олена не поладнали між собою через якусь дрібницю і, як часто буває в таких випадках, посварились. Кожен із них мав свою думку і займав власну позицію стосовно сварки, кожен наполягав лише на своїй правоті. За те, що сталося, ніхто перепрошувати і не думав. Бо зустрічались не рік і не два. За цей час вивчили один одного, але не навчилися вибачати. Кожен мав свою гординю. Михайло думав: не витримає Олена довгої розлуки, якщо любить, то прийде. Те саме про хлопця гадала і Олена. Чекали один на одного, сумували, але впертість і гордість заважали зробити крок до єднання. Ніхто не хотів визнавати своєї помилки. Кожен сподівався на іншого. Але найменших натяків на відновлення попередніх стосунків один одному не давали, хоча й самі потім не раз шкодували.
Час ішов. Михайло і Олена розуміли, що не судилося бути їм разом. І першою не витримала затяжної паузи в коханні саме дівчина. Їй хотілося палких почуттів, відчувати себе коханою, знати, що комусь потрібна. Адже була молода і не встигла забути, що таке любов.
Тому звістка, що Олена виходить заміж за іншого, зі швидкістю світла облетіла все село. В кожній хаті і поза тільки й велися розмови про одруження дівчини. Ім’я Олени було на устах і в малого, і в старого. ”Раз так, — говорили люди, — то хай так і буде. Може, з Олексієм у неї краще складеться доля, ніж склалася б з Михайлом. Якби там не було, але хай Бог посилає їм добро і щастя”.
Новина про наміри Олени важким каменем лягла на груди Михайлу. Довго не міг повірити в те, що сталося, бо й досі був не байдужий до колишньої дівчини. Не міг він змиритися з таким випробуванням долі. І подався з села на заробітки, щоб не бачити весілля Олени, не бачити її у білій весільній сукні, не чути її клятви у вірності майбутньому чоловікові. Думками хлопець бажав щастя у шлюбі, а серце питало: ”Чому так сталося, чому виходиш за іншого? Він не буде кохати тебе так, як я кохав. Йому не буде такою милою твоя посмішка, як мені. Йому не будуть такі дорогі твої слова, як були мені. Він не дасть тобі того тепла і щастя, яке міг би я дати. Та все одно, хай доля стелить для вас рівну дорогу”.
Михайло вперше відчув себе самотнім на цьому світі. Сльози за втраченим коханням котились самі, і зупинити їх було неможливо. Що ж поробиш? Така доля, і від неї не заховаєшся. Єдине, що залишалося для парубка, це викинути дівчину з голови і зайнятися розбудовою власного життя. Адже Олена вже ніколи не буде його.
Не встигли люди наговоритися про заміжжя Олени, як тут Михайло повернувсь із заробіток з якоюсь дівчиною. Тільки-но переступив з нею поріг своєї хати, а вже сусіди і дату його весілля встигли оголосити. ”Оце, — говорили, — після Водохреща уже погуляємо”. Та не знайшов під собою твердої опори їхній прогноз. Бо Михайло приїхав уже одруженим. Його дружину звали Настею, а родом була із Сумщини. Красивою була дівка, весела, роботяща. Чи то по любові одружився Михайло, чи то щоб помститися своєму колишньому коханню — ніхто того не знає і не відає.
На цьому розповідь про закохані серця, які назавжди розійшлися, можна було б і закінчувати, якби нещодавно не знайшлося продовження їхньої історії.
Час летів. Роки минули так швидко, що не встигли й озирнутися. Михайло з Настею вже й дітей одружили. І до старості можна було рукою подати. Але не Михайлу. Помолодів неначе в останній час. На лиці змінився. Став енергійнішим, в кожному сказаному слові намагався знайти якийсь жарт. Навіть сусіди запримітили таку незвичайну поведінку Михайла. ”Що це з твоїм чоловіком, Насте? Еліксир молодості п’є, чи що?” – жартома питали в жінки. А вона лише знизувала плечима і мовчки йшла собі. Їй було не до жартів. Вона знала, чому так змінилось життя чоловіка. Він сам їй розповідав. Він розповідав, а вона плакала. А потім сам, похиливши голову, плакав, мов дитина, через те, що не зміг таки забути… свою першу любов. А сталося це за непередбачуваних обставин.
Була пізня осінь. І одного негожого дня прийшло погостювати горе в хату Олени — помер її чоловік Олексій, з яким прожила в парі більше тридцяти років. Жінка залишилась сама, бо ж діти жили далеко від неї. Не всі навіть приїхали провести батька в останню дорогу. Впоратися з домашньою роботою було вкрай важко. Часто допомагали їй родичі, сусіди. Але в кожного своєї роботи вистачало. І от коли попросила Олена зорати поле, нікому не виходило. Кожен був зайнятий. Аж тут Михайло на конику повертався додому. Підійшла жінка, попросила, а той не відмовив. Що було робити Михайлу? Знав, що недавно чоловіка поховала. Важко самій таку роботу тягти, тому й погодився. За вечерею і після випитої кварти горілки попливли солодкі спогади у Михайла і Олени про їхнє парубкування. Довго того вечора вони згадували свої життєві дороги. Додому Михайло повернувся, коли було вже далеко за північ. З тих пір став часто допомагати Олені: то сіна завезе, то дровець нарубає, то ще щось підсобить. Між ними знову спалахнули давні почуття, спалахнули з новою силою і через стільки років! Вони прагнули будь-що наздогнати втрачене колись щастя.
І одного вечора Михайло, в черговий раз прийшовши від Олени, покликав до себе жінку і сказав їй таке: ”Пробач мені, Насте, ти доброю була дружиною. Зрозумій мене правильно. Не змогло моє серце забути Олени. Тягнеться до неї моя душа. Тому я мушу бути з нею. Нам судилося бути щасливими. Прощавай, Насте, і будь мужньою”. З цими словами Михайло вийшов з будинку. Жінка довго дивилася йому вслід. А далі… А далі полились сльози і спогади про спільну сімейну дорогу, якою крокувала стільки років нога в ногу зі своїм чоловіком. Не вберегла його Настя. Не зуміла. Захотілось Михайлу щастя. Та якби ж хто знав, де те щастя ховається. А може воно під боком, а ми не бачимо його, чи не хочемо бачити? Тому й сторониться нас воно. І йде собі геть.
Саме таке щастя зустріли і Михайло з Оленою. Прожили вони разом менше, як півроку. Перучи на річці одяг своєму новому чоловіку, Олена тяжко застудилась. Довго біля неї ходив Михайло, але від смерті так і не вберіг. Поховали Олену поруч з Олексієм, її законним чоловіком. Після прощального обіду Михайло лишився наодинці з пусткою, горем і відчаєм. В його голові шукали прихистку сотні думок. Він думав про своє земне життя.
Що тепер було робити Михайлу — жити самотньо в чужій хаті чи знову повернутися до жінки і дітей? Не міг він знайти відповіді на ці непрості питання, так як і не знайшов щастя з Оленою, чи просто не встиг? А може, його щастя було з Настею? І він сам добровільно відмовився від нього. У кожного своє щастя, яке людина будує моральними цінностями, своїми вчинками, добрими чи поганими.
Михайло дивився, як догорає під образами свічка, яку поставив за упокій Олени. Так, як віск, тануло і його життя. Він заплакав. Заплакав так, як ще ніколи не плакав у своєму житті. За кого в цей час проливало гіркі сльози серце Михайла: за жінкою і дітьми чи за погаслим життям Олени? Хтозна…
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче
Сарненського району.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору