Вийшла заміж за офіцера...

«Виростала з батьками в атмосфері любові і турботи. Дружила з хлопцем, котрий здобув фах хореографа. Настав час — і солдатська сурма покликала його на службу в Радянську Армію. Провела і я його, а «на прощання раз у раз махала хустиною»... Невдовзі після цього мені приснився сон. Неначе я йду темним коридором, а далеко у кімнаті горить світло. Я зайшла туди і побачила гурт людей у військових формах. Рядові воїни сиділи на кріслах, а до мене підійшов офіцер і запросив до танцю. Одне слово, через рік я вийшла заміж за офіцера. Служити його направили в Естонію, отож, вже у 1983 році я на власні очі побачила справжню Європу. Влаштувалася на роботу учителькою у республіканський інтернат для сиріт у місті Кохтлагярве. Важко згадувати про обездолених дітей, яким на старті життя доля обрізала крила.

Жила сама в гуртожитку, бо чоловік завжди перебував у відрядженні — будував залізниці і мости в Карелії. Після народження старшого сина Віталика самотності моїй настав край. Із вдячністю згадую сусідів, які на чужині означають навіть більше, як родичі. Другого сина Славика приніс лелека, коли чоловіка перевели на службу в Ленінградську область. Я працювала в школі — вчила діток військовослужбовців. Про ті часи згадую зі щемом у серці, бо із сім’ями військовослужбовців склалися справді родинні стосунки.

Але розпочалася перебудова і наш сімейний корабель у суспільно-політичних штормах почало розгойдувати. Чоловіка відрядили до військової прокуратури великого російського міста і він розкрив справу про зловживання замполіта однієї із військових частин. Політрук, так би мовити, навів тісні мости порозуміння із тими, хто не хотів служити у війську. Ну, а ціною того порозуміння були хабарі. Однак службова пильність мого чоловіка ні до чого доброго не привела. «Чужинець» був змушений звільнитися з армії і ми переїхали в Україну. Згодом мій благовірний повернувся в оте велике місто, бо встиг там налагодити такий-сякий бізнес. Мабуть, у тому місті стався у нього душевний злам, бо два роки від нього не надходило жодної чутки. Свекруха не витримала тривалого мовчання і повернула сина в сім’ю. Але лише на короткий час. Через рік він відмовився від родини і подався у світ .

А мене чекало нове випробування. Віталик виявив здібності до головоломок із фізики й успішно виступав на учнівських олімпіадах. Його успіхи навіть відзначив фонд Сороса — посів друге місце у Всеукраїнській олімпіаді і його нагородили відеомагнітофоном. Згодом були нові успішні виступи на Всеукраїнських олімпіадах, навчання у 10 й 11 класах у фізико-математичному ліцеї при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. А потім смерть бабусі, мами — і я залишилася в селі з молодшим Славиком, гектаром городу, коровою, свиньми, боргами і вічним смутком на душі. Добре, що в цей час влаштувалася працювати в школу. Але невдача спіткала старшого сина — після відбору він не потрапив на міжнародну олімпіаду з фізики. А дарма — мала б Україна переможця!

Нині Віталик навчається на п’ятому курсі університету, дружить із вродливою, розумною, доброю і порядною дівчиною. Сподіваюся, незабаром відгуляємо весілля. Меншенький Славик теж навчається у Києві на вчителя інформатики. Здавалося, життя налагодилося. Але до цього мені одинадцять років не видавали паспорта громадянина України і мотивували відмову тим, що немає дозволу батька на вихід дітей із російського громадянства. Мої аргументи у консульствах і міністерствах розбивалися об непробивну стіну чиновницьких циркулярів і порожні душі хвалькуватих клерків. Та несподівано отримала підтримку від міністра внутрішніх справ Юрія Луценка — усім військовослужбовцям, котрі переїхали в Україну, видали українські паспорти.

Отож, уже рік ми з паспортами, хоча колись я зневірилася і припускала, що ніколи документів не дочекаємося. Нині у мене все добре: два студенти в Києві, город, робота, корова в селі, борги, безсонні ночі і вічні проблеми. Але я не здаюся на милість отим клопотам і зі щирою вірою в серці чекаю нового року... Тамара».

На цій оптимістичній ноті лист завершується. Мимоволі захоплюєшся мужністю цієї жінки, котра змогла відстояти своє право бути громадянкою України, для якої виховала двох славних синів. Залишається сподіватися, що з часом Віталик і Славик діями своїми доведуть бездушним службовцям, що велич людини вимірюється не чиновницькими рогатками, а сутністю душі і серця.

Р.S. 3 етичних міркувань імена й географічні назви змінені.


Віталій ТАРАСЮК, Млинів