Одарчине щастя

Пережите

Одарчине щастя

Тільки засірівся літній ранок і ще перегукувалися на заспаному селі голосисті півні, а Модест Ляпчук вже прокинувся од неспокійного сну — в голову лізли всілякі думки: «Слава Богу. Жито вродило, буде хліб і пашня для худоби. А ще податків для поляків не сплатив. От льону замало посіяв, а треба ж одежина для дітей».

Ще б пак. Їх тринадцятеро. Найменша Євгенія. Старші дочки Оксеня і Ганна мають свої сім’ї, у них свій клопіт. А роботи — зранку до ночі.І так завжди. Адже кілька гектарів землі, шість пар коней, корів 15, телята, вівці, птиця. Всьому треба дати лад. Пішов, брязкаючи відрами, до колодязя, витяг води. На збуджену тишу гуси загелготіли в хліві. Зайшов у хату. — Вставайте, порать пора! — напівголосно сказав. — Хто рано встає, тому Бог дає. Дружина Олександра засвітила гасову лампу, почала поратися коло печі, з котрої злазили діти, бо спали — хто на ліжках, лавках, хто на печі, — все-таки сім’я велика. Помолилися і взялися до роботи. Віз коло двору заскрипів. То зять Федорко, Ганнин чоловік, запряженими у віз коровами приїхав. До Оксені та Єфрема Левчуків звозити з поля снопи зібрався. От і зупинився новинами поділитися. — Одарочко! — гукнув Модест дочку. — З Федорком до Оксені. Догледиш дітей кілька днів. Так у клопотах-буднях спливав час. Одарка любила ходити в ліс по ягоди та гриби. Як-не-як, а все ж розрада. Брала з собою Оксенину дочку Віру. Пішли збирати чорниці. Вже збиралися йти додому, коли з’явився лісничий Шмідт з людьми. Його діти несуть на тичці кошики з ягодами. Пішли в лісництво. Там, як у вулику: люди здавали чорниці, насипали в посудини-мірки. Одна — для лісництва, одна — для себе. Шмідт позаписував прізвища дітей, забрав ягоди. — А тебе як? — звернувся до найменшої Віри. — Ляпчук, Левчук Вєра! — випалила голосно. Засміялися дівчата. Так пішли з порожніми руками. …Поляки будували дзоти, надіючись оборонятися від радянської Росії. І стоять вони й досі в лінію від Підлужного, де тоді був Округ, по Костопільському і Березнівському районах. Та не так сталося, як гадалося. Ненаситним звіром подався німець-фашист у Польщу. Почалася Друга світова війна. А вересень 1939 року ніс радянську владу на західні землі України. Поляки були між двох вогнів, тож виїжджали до Польщі. Нова влада не принесла нічого втішного. Працювали в поті чола, обкладені податками. Одружився Одарчин брат Іван з Коревою Секлетою. От вже й невісточка гарна є в Ляпчуків. І Одарка рада Секлеті, бо разом ходили до школи, разом вечіркували. Жили-поживали разом у Модестовій хаті. А життя, як стерниста нива — не пройдеш, ноги не вколовши. І вже чорним круком залетіла сюди війна. Фашистський чобіт місив-топтав її рідну землю. Кругом неспокій, страх. Часто втікали у ліс, бо навалою сунули гітлерівці. Там був хоч якийсь порятунок. Потім повернулися додому. Та одначе незчулися, як рано-вранці фашисти зганяли людей, мов худобу, до гурту, перевіряли хати, сараї, навіть підпалювали будівлі, а хто втікав, тих ловили. Погнали й сім’ю Ляпчуків до каплиці, де примусили людей робити шибениці. Наказали всім стати на коліна і молитися. Вони відбирали жителів до фашистської Німеччини. Тих, хто намагався втекти, поклали обличчям до землі. Перед очима люду кати робили свою чорну справу: підходили до лежачих людей і стріляли в голови, а ще інших вішали. Чулися ридання, гомін людський, та ніщо не завадило біді. Зачитував перекладач-поляк прізвища людей, котрих мали забрати. Змусили їх сідати на підводи і повезли до сусіднього села Збуж. Забрали й Одарку з братом Іваном. Вони сиділи разом, звісивши з підводи ноги. — Що його робить? — бідкалась Одарка. — Може, спробуємо втекти, — сказав тихо. — А як? — Там далі буде рів. Там болото, заросле вербами і лобанухою. Хоч холодно, та спробуємо. — Ой! Боюся! — на те одказала. — Ти не бійся. Скочиш і біжи в зарослі, а я за тобою. Недалеко вже виднівся той схил до води. Під’їжджали. — Давай хутко! — підштовхнув. Одарка швидко задріботіла ногами по рову, за нею кинувся Іван. — Хальт! Хальт! — чулося німецьке. Одарка вскочила у водяні зарослі.Автомати озвались пострілами, лякали молодь. А вона вже не чула їх. Брела, падала в осінню воду. Спідниця спутувала ноги, чіпляла за гілля верболозу. «Тільки вперед, тільки подалі», — снувалась думка. І раптом — глибина. Стояла до шиї в болоті та лише чула, як над головою гілки зворушилися, — то летіли кулі. Ще довго стріляли фашисти. Потім затихло. А вона все стояла і стояла в болоті. Цокотіла від холоду зубами, тіло набрякало. Мало-помалу стала вибиратися. Ноги заклякли. Ледве вийшла. — Іване! — гукнула. — Іване, де ти? Де ти, Іванку? Пройшлася яром і бачить, що лежить нерухомий, а в його тілі дві ямки від куль. Заридала. — Іванку! — била себе кулаками в груди, долонями обнімала, піднімала його голову. Побігла, плачучи. І вже не холод, а жар пік її тіло. Приїхали кіньми, забрали Івана. Поховали на цвинтарі. А вороги шаленіли. Все частіше шастали вони по селу. Тож люди збиралися в лісі, жили в будках, зроблених з соснових гілок. Навідувалися до хатин, аби взяти харчів. Холод давався взнаки. Почали слабнути. А спокою не давали ще одні паразити — воші. Тифом хворіти стали. Помирали від тієї хвороби. Перехворіла тифом сім’я Ляпчуків. Ворог відступав. Радянські війська з’явилися тут. Іванова Секлета пішла служити. Гарнізон розмістився на обійсті Модеста, а вся його сім’я жила на хуторі в дочки Оксені Левчук. Тоді хлопців призивали у військо. А вони, налякані страхіттями війни, ховалися, хто де. Брат Микола Ляпчук з Бондарем Василем викопали криївку в хліві, де раніше стояли вівці, були гуси, а брат Варфоломій ховався на горищі. Щоб узяти борошна, Одарка подалася до рідної хати. А Секлета тут. — І де ходиш? — спитала в Одарки. Побачивши подругу, дружину Івана, зраділа. Проте пізніше було не до радощів. — Скажи-но, де Мейко ( Варфоломій)? А Колька? — допитувалась Секлета. — Де твої братки? Здригнулося тіло: «От так невісточка. Як жила з нами, то доброю була, а як не стало чоловіка, то вовчицею зробилась. От так подруга». — Де Мейко? Де Колька? — лізла в душу. — А вони тобі треба? Не знаю! Секлета наговорила військовим на Одарку, мовляв, знає, та не каже. — Ми швидко розв’яжемо їй язика! Поклали Одарку біля ліжка і почалось дізнання. — То де ж твої? — бісилася Секлета. А у відповідь чула: — Не знаю. — Скажеш? Чи тобі тут кінець! Мовчить Одарка, стогне крикливо, а військові ногами в чоботях крешуть її тіло. Розбіжиться Секлета від лавки і по грудях Одарки обчаси своїх чобіт «чистить», та тільки озивається стогін: « Не – не знаю». Залишили її зомлілу, немічну, зранену, так нічого не дізнавшись. Мало-помалу одходила від тих болячок, спробувала рухатись. Ледве виповзла з хати, знайшла якусь тичку і, спираючись, пошкандибала. Голова ходила обертом. Вона падала, вставала із землі, знову падала, знову волочила ноги. Трикілометрова відстань до сестри Оксені здавалась усіма пережитими літами. Потім була Велика Перемога. Тож відбудовувалось зруйноване війною. Засівалось поле. Коней не мали. Орали коровами. Голод виснажував. І все-таки виживали, як могли. Жили, щавель жували, жолуді мололи. Рятував ліс ягодами і грибами. Повернувся з армії брат Михаль. Радість у сім’ї — підмога буде в господарстві. А він розповідав, як сім років під кулями був, а таки здоровий прийшов. Побув Михаль два тижні. І з Бєлиєм Василем пішли на вечорниці. А їх перестріли якісь озброєні. — Хто такі? — Та я з армії недавно, — запевняв Михаль. — Я Ляпчука Модеста син. Мене знають. — І я теж тутешній, — каже Василь. Їх привели до Кулинки, котра жила на околиці. — Скажіть, тітко, — просить Михаль. — Ви ж мене знаєте. З армії вернувся. Мовчить Кулинка, мов води набрала в рот. — Ну, скажіть, — благає. — Ви ж знаєте мене. — Я вас знать не знаю, — одрізала. Уранці знайшли їх коло млина застрелених. І знову горе сивим смутком полину потьмарило очі. … Організовувався колгосп. Одарка пішла працювати туди. І трудилася, як кажуть, задарма, за трудодні. То вже пізніше в місцевому колективному господарстві імені Ватутіна платили, а спочатку все була важка ручна праця. Частіше став спілкуватися з нею Іван Журавель. Сподобалась йому Одарка. І сказав своїй матері Мелашці: — Буду брать за дружину Одарку. Та Мелашка заперечила синові: — Скорше в тебе на долонях волосся виросте, як ти візьмеш Ляпчукову Одарку. Та долі ніяк не перевернеш. Полюбилась Івану Одарка, а він їй теж. От і побралися. Збудували будинок. Розростався садочок, виростали сини Василь і Анатолій. Проте біль обпік, як помер чоловік Іван. Зосталася вдовою. Допомагають їй діти, онуки, веселять своїм дитячим щебетом правнуки. … Пережите ні-ні, та й зачепить за живе: ті страшні події бентежать душу, крають серце. — І все-таки я щаслива, — говорить 85-річна жителька Підлужного Одарка Журавель. — Щаслива в дітях, невістках, онуках і правнуках. Так, це її щастя, здобуте такою дорогою ціною.

Анатолій ГОНТА,

Костопільський район.