Шапка

—Ти ще шапку, шапку начепи, — лежачи на дивані, з іронією промовив чоловік Карпо. Ну прямо, як шемаханська цариця.

— А ти, йолопе, як нічого не „ понімаєш”, то краще помовч, мода зараз така — чоловічі шапки носити, — дала відкоша своєму благовірному гостра на язичок Одарка, — Я ж все-таки до людей їду, у саму столицю, то ж треба і людей подивитись і себе показати.

— А ти більше показуй свої бурячки, завдяки яким рекордсменкою стала,— парирував Карпо. І щоб якось загладити назріваючий конфлікт, перевів розмову на іншу тему.

— А знаєш, Одарко, кажуть у „городі” пішла велика пошесть — знімають з голів дорогі шапки, а твоя ж із справжньої норки, візьмуть і знімуть, і не засміються. Оце третього дня кум Петро розповідав, що навіть в обласному центрі вже таке робиться, що й страшно на вулицю вийти. Приміром, іде собі чоловік, іде, а ззаду як уперіщать по спині, людина — на третю точку, а шапки як і не було, і міліція з собакою не знайде. Пошесть така, кажу...

— То що ж робити? — з непідробними острахом промовила Одарка. Може, я шапку взагалі не братиму, а може, візьму, а вдягатиму лише на виставці?

— Ні, це не діло не брати взагалі. А ти ось що зроби: візьми міцну резинку і приший її до шапки ( її все рівно не буде видно), і як тільки злодюга захоче її зняти, тут-то резинка і стане в пригоді. Так що подумай... Столичний вокзал зустрів шановану в районі області передову ланкову — орденоноску гамірливою міською суєтою, отим специфічним міським повітрям, розбавленим бензином і вихлопними газами та величезною кількістю поспішаючого люду. Всі кудись бігли, штовхались, аби заскочити у переповнені автобуси і тролейбуси.

Знайшовши зупинку потрібного тролейбуса, Одарка нервово почала чекати, час від часу поправляючи дорогий головний убір, до якого знизу була пришита міцна резинка, надійно закріпивши вушанку на голові, немов ківер на голові гусара.

А ось із-за рогу вулиці блимнув габаритами сонний тролейбус, повільно паркуючись на зупинці. І Одарка, інтуїтивно схопивши, немов пушинку величезну сумку, почала бігти. Та слизька бруківка, непосипана з ранку просоленим піском, зробила свою брудну справу і Пилипівна, як та корова на льоду, розпласталась посередині тротуару. На якусь мить навіть знепритомніла, бо добре копанулась тім’ячком, а коли отямилась, то відчула, що шапки на голові... немає.

— Таки украли, — майнула тривожна думка, — недобачила, втратила пильність. Що мені Карпо скаже?

Все це було лише якусь хвилину, а потім, зібравши сили і тверезо оцінивши ситуацію, щосили почала репетувати:

— Рятуйте, грабують, міліція!

І тут Одарка побачила невеличкого миршавого чоловічка, який, почувши її крики, поспішно почав віддалятися, і що цікаво — на його нікчемній голівці похитувалась її новенька шапочка. Неначе поранений звір, з подвоєною енергією, кинулась Пилипівна на свого кривдника, мозолястою, натрудженою рукою здерла з голови нерозторопного грабіжника вушанку і шулікою влетіла у двері тролейбуса.

По дорозі до готелю перелякано оглядалась, чи не женеться за нею той вуркаган. Зайшовши у свій готельний номер, навіть не привітавшись і не познайомившись, почала, як з кулемета, патякати оторопілій сусідці, про те, як вона їхала на виставку, про те, що казав їй Карпо, про те, як на неї напав грабіжник і як вона сміливо відбила у злодюги своє чесно зароблене майно. А потім на хвильку замовкла, переводячи подих. Скориставшись зупинкою, схвильована не на жарт сусідка, почала заспокоювати свою нову знайому, радила звернутись до міліції, пропонувала заспокійливе. А потім, здивовано округливши очі і не приховуючи іронічної усмішки, запитала:

— А у вас, що, така мода — по дві шапки носити чи може, інша про запас?

Нічого не розуміючи, розпашіла, як грубка, Пилипівна оторопіло глянула в дзеркало, побачила себе в дивному гардеробі: на голові натягнута по самі вуха возвеличувалась, як шапка Мономаха, її рідна, відбита у злодюги „норочка”, а за спиною на міцній резинці висіла ще одна, така сама норочка — близнючка, переливаючись і виграваючи блиском дорогого хутра.

Віталій ГУПАЛЮК

Гощанський р-н