МОГИЛУ ДОГЛЯДАЄ ПОБРАТИМ

Житель села Корчин Костопільського району Андрій Крищук розміняв, як кажуть у народі, уже дев’ятий десяток літ. Однак досі залишається доброзичливою, привітною людиною, відвертим співрозмовником. А знаєте чому? Бо люди, котрих свого часу добряче побило життя, ніколи не ставляться до інших зверхньо. Вони знають ціну сьогоднішньому дню і не хочуть, аби ще хтось сьорбнув стільки ж лиха.
– Прийняв я горя, довелося мені і погано, і недобре, – зізнався Андрій Кищук і розповів про ті страхіття, що ховаються за єдиним, але напрочуд багатогранним словом війна.
Справді, незвичайна доля у ветерана. Свого часу він пройшов січову повстанську школу, командував сотнею, бив фашистів та московську братію, будучи вояком УПА. Згодом сталося так, що бійцем радянської армії мало не дійшов до Берліна (лишилося 18 кілометрів). 24 квітня 1945 року на підступах до фашистської столиці отримав поранення, лікувався у польському госпіталі. Пам’ятає чоловік арешти та допити енкаведистів, каже, що поталанило, бо за всіма законами логіки давно мав би покоїтися у землі від наглої смерті.
Андрій Крищук – українець до костей. Є такий вираз. Це я зрозумів, слухаючи розповіді патріота про чисельні бої з різної масті агресорами на території нашого краю. Живу картину тих подій ненароком вгледів у його очах, що якоїсь миті віддзеркалили реальність багаторічної давнини.
Після перемоги антифашистської коаліції у другій світовій війні пан Андрій продовжував співпрацювати з патріотами, будучи секретарем, а згодом і головою сільради, що включала у себе два населених пункти – Чудви і Корчин. Ризикував, однак був твердо переконаний, що служить передусім народові.
– Розкажіть про могилу невідомого побратима, яку ви досі самостійно доглядаєте, – прошу пана Андрія.
– І розкажу, і покажу, – погодився чоловік. – Та нехай він і невідомий, однак не безіменний, бо пам’ятаю, що прізвисько мав Нахильний...
Приблизно за кілометр від центру села у лісі зупинилися ми біля прибраної могили. Скромний дерев’яний хрест, на ньому тризуб і коротенький напис: “Невідомому вояку УПА”. І пригадав ветеран тамті події.
Бій з чекістами розгорівся у центрі села. Нападники отримали достойну відсіч, однак Нахильного смертельно поранили. Бойові побратими, відступаючи, забрали його з собою, проте нічим зарадити не змогли. Поховали тут же, на цьому місці, а могилу замаскували. Тоді так було прийнято, адже хтозна. Часто навідувався сюди Андрій, бо вже тоді вирішив встановити з часом хрест на могилі героя.
– Хто ж він був, Нахильний? – запитую чоловіка.
– А хто ж його зна, – відповів задумливо. – Тоді запитувати про це заборонялося. Усі ми були монолітом без прізвищ та місця народження. Так вимагала військова дисципліна.
...Страшним нагадуванням про пережите нашим народом ховається у тіні дерев одинока могила. Та чи й справді одинока? Мабуть, ні. Бо днями Андрій збирається заново пофарбувати хрест і огорожу. Для нинішніх поколінь пам’ять – величне, для нього – святе.
Юрій ЛЕВЧУК,
Костопіль.