Дружбу роз’єднала горілка

Сергій народився напередодні Другої світової війни на Хмельниччині в одному із віддалених сіл, що зручно примостилося на березі безіменної річечки, серед лісистих мальовничих краєвидів. Батька не пам’ятав, бо він так і не повернувся із велелюдної бійні, організованої двома вусатими диктаторами.
Із вихованням Сергія мати намучилася не менше, ніж у колгоспному рабстві. Без впевненої чоловічої руки хлопець ріс волелюбним і повністю розгнузданим. Завжди встрявав у якісь пригоди та перипетії, вчився абияк, хоча мав до науки неабиякі задатки. Із захопленням читав художню літературу. І це давало матері скупу надію, що верткий підліток із часом вилюдніє, позбудеться шкідливих вибриків, порозумнішає.
Але життя Сергія раптом набрало малоочікуваного повороту. Із легкої руки вчителя музики і співів юнак опинився у складі сільського духового оркестру, де спочатку успішно справлявся із обов’язками, як казали у Мочухарах, бубніста. Потім йому довірили і справжню трубу, що виблискувала золотом. Але на нещасну голову матері знову звалилася біда: оркестр обслуговував весілля, родини, хрестини, похорони... А де подібна оказія — там і горілка лилася рікою. І з дванадцяти років Сергій почав курити та причащатися оковитою. Бо що ж то за музика, який цурається чарки?! Правда, навіки прищепив собі любов й до музики та пісні.
Потім Сергій із горем та потугами закінчив профтех-училище, відслужив у армії, за комсомольською путівкою попрацював на шахтах Донбасу. І справді вилюднів! Заочно здобув вищу освіту, а згодом доля закинула його на гігант поліської промисловості, як тоді казали партійні ідеологи, — об’єднання “Рівнеазот”. Де й пропрацював до самісінької пенсії. Попутно одружився, одержав квартиру, виховав і видав заміж дочку-одиначку. Добровільно покинув курити, а ось дружбу із „зеленим змієм” зберіг, що часто ставало причиною сімейних чвар, які водночас урізноманітнювали сірі будні підтоптаного подружжя.
Юрій же народився приблизно у той же період у Словаччині, але із волі “вождя всіх народів” сім’ю переселили силоміць на Рівненщину. Із ранніх літ хлопчина мав здібності до навчання, та це не рятувало його від муштрування вічно п’яного батька-чоботаря.
Згодом Юрій закінчив інститут і вчителював у сільських школах, назавжди позбувшись збиткування батька. Але через “помилки молодості”, як сам любив висловлюватися, потрапив за грати “соціалістичного табору” (термін також із лексикону Юрія), де шість років у Заураллі смакував тюремною баландою. Після звільнення пристойну роботу знайти не дали змоги владні структури... А тому далі трудовий стаж довелося здобувати на цегельному заводі. Доки перебував на нарах — сім’я розпалася, і невідомо куди зникли колишня дружина та вже дорослий син. А тому Юрій остаточно вирішив решту життя звікувати одинаком.
Проте самотність далеко не кращий спільник і друг — Юрій почав регулярно заглядати у чарку. І якось у одній із рівненських забігайлівок доля звела Юрія та Сергія. Дядьки зустрілися, відверто погомоніли, “обмили” знайомство і подружились, здавалося, навіки, до скону...
Потім частенько зустрічалися у тих же забігайлівках, обмінювалися взаємними візитами, щиросердечно спілкувалися. Найчастіше друзі знаходили пристановище у холостяцькій малосімейці Юрія. Брали плящину “самодіяльної”, бо вона дешевша і, головне, міцніша на градусів п’ятнадцять, майже цілий день чаркували, правили найрізноманітніші теревені, сперечалися на модні нині політичні теми, у яких мало що тямили. А найчастіше полюбляли разом співати народних пісень, які брали за душу навіть не зовсім музичних сусідів. І не тільки за душу, а й за живе. Бо коли Юрій потрапляв у власний рот губною гармошкою, а Сергій, сидячи, несамовито пританцьовував — ніхто у тонкостінному будинку не залишався байдужим. Про це свідчило гучне гупання у стіни квартири, де натхненно виступав невизнаний широкою громадськістю дует заслужених співаків. Правда, концерт припинявся після погрози викликати міліцію: із хлопцями з похапними гумовими палицями довго і не пожартуєш, і не поспіваєш. Хіба що не своїм голосом...
Нерідко навідувався Юрій і до Сергія у гості, особливо коли починав сумувати за домашніми наїдками. Тут приваблювала закуска, яку готувала щедра і вміла господиня, Сергієва дружина — Анфіса. Тоді “хлоп’ята” обходилися без традиційної у таких випадках кільки в томаті, а на стіл подавалися вишуканіші і суттєвіші страви. Анфіса терпляче переносила тривале застілля друзів, безкінечне п’яне базікання, малопередбачуване просторікування і примітивну “художню самодіяльність”, вдаючи, що захоплено дивиться телепередачу.
Коли хміль уже добряче каламутив мозок Сергія, він швиденько влягався на диван. А якщо знаходився за межами домівки — неймовірно поспішав додому, щоб прибути до ліжка швидше, ніж повністю сп’яніє. Цією рисою на старість пенсіонер, можна сказати, пишався і не минав нагоди нею похвалитися у колі приятелів. Якщо встигав...
Одного недільного дня тяжка туга оволоділа єством Юрія. Та така, що хоч вовком вий на сонце, хоч цапиними рогами бийся в мур. Після нетривалих роздумів закоренілий холостяк поголився, ретельно вмився, випив 150 грамів кагору, передбачливо залишених ще звечора, і вирішив відвідати друга — уже третій тиждень не бачилися. Поклав до кишені губну гармошку і в підобідню пору почвалав до Сергія, який проживав на кілометровій віддалі від будинку Юрія. Розрахунок чисто практичний – потрапити у гості якраз на обід: і приємно, і корисно.
Двері Сергієвої квартири відчинилися після підозрілого шарудіння і паузи. На порозі постала Анфіса. На запитання Юрія господиня змовницьки приклала палець до верхньої губи, мовляв, мовчи.
Для Юрія не було секретом, що Анфіса завжди оберігала спокій п’яного чоловіка, намагалася приховати перед людьми, сусідами і навіть приятелями його реальний стан. Тобто прикривала тихе пияцтво Сергія, що справді позбавило бідаку багатьох життєвих неприємностей. Хоча у родинному колі випивосі частенько діставалося на горіхи. Але за поріг Анфіса сміття не мала звички виносити.
Не встиг Юрій як слід зорієнтуватися у ситуації, як із глибини квартири долинув напівп’яний, напівсонний голос Сергія:
— Хто там?
— Ти не сниш?! — обережно обізвалася Анфіса. — Це Юрій до тебе прийшов.
— Та пішов він! — І далі хрипло прозвучала із-за порогу адреса, куди йти. — Ублюдок він німецький!
Юрій хвилину-другу постояв, розмірковуючи над друговими словами. А потім, сповна напруживши сіру мозкову речовину, таки второпав, що сказане Сергієм цілком стосувалося його особи. Тоді, зітхнувши, мовчки попростував до ліфта.
Такої нещадної образи Юрій не відчував зроду. І від кого?! Від найкращого і чи не єдиного у Рівному друга. Так обізвати! Ну, нехай “ублюдок”! А то ще й німецький. Юрій же до цієї західноєвропейської нації ніякого стосунку ніколи не мав і не має.
Пробачити таку ганебну образу і приниження Юрій не міг навіть другові. І тридцятирічна чоловіча дружба того фатального дня перестала існувати, розпалася з ініціативи розгніваного Юрія. Навіки згасла, немов далека галактична зірка...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.