Рівне:

Створення та просування сайтів

До пошуків підштовхнула медаль

Таке життя 26-лют, 2009, 10:049 prov 1 411
Довгий час вважалося, що на Волині безпосередньо пов’язані з подіями 1816-1825 років Новоград-Волинський та Остріг. Нову сторінку в цій темі перегорнуто завдяки останнім дослідженням проблем декабристського руху науковцями та краєзнавцями Рівненщини: вдалося пролити світло на раніше невідомі аспекти, зокрема, на діячів революційно-визвольного руху першої чверті XIX століття на наших теренах. І певною мірою до пошуків спонукала звичайна (та чи звичайна?!) медаль.
Заступник керуючого Великомежирицькою сільською аптекою, що в Корецькому районі, Микола Тищук вільний час віддавав нумізматиці. Якось до нього завітали знайомі з сусіднього Невіркова: „Подивіться-но, Федоровичу, що ми знайшли на околиці села...”
Ретельно оглянувши річ, фармацевт розпитав, де знайшли бронзову медаль овальної форми, товщиною в теперішніх п’ять копійок, з обламаним вушком. На одному боці її виразно проступали силуети робітника, селянки та солдата, на другому – зірка над словами „Свобода. Равенство. Братство”. На жаль, неможливо було встановити дату випуску знахідки, що явно тягнула на раритет.
Пізніше, побувавши в Санкт-Петербурзі, наш земляк зайшов у Ермітаж. Там наукові працівники за каталогом визначили: медаль випущена в 1819-1822 роках одним із відгалуджень „Південного товариства” декабристів, так званою управою в Чернігові. Зваживши на унікальність знахідки (всього три такі було виявлено в країнах пострадянської доби), пан Тищук подарував її залу декабристського руху Ермітажу, отримавши „Подяку” дирекції славетного музею.
Мене ж зацікавило, як опинилась медаль на Поліссі. Побував у Невіркові, з’ясував, що в урочищі, де її випадково знайшли, колись стояли казарми царських драгунів. Можливо, потрапила вона сюди з Новоград — Волинського, де в 1823 році на правах окремої управи було створено „Товариство об’єднаних слов’ян”? Можливо, серед офіцерів був той, чийого родина відзначили? А може якесь відношення до знахідки має розміщене неподалік містечко Межирічі, що завжди славилося нескоримим духом, вільнодумством.
Засів за спеціальну літературу, погортав архівні та музейні матеріали. І ось що вдалося встановити. Не скажу, що був у цьому плані першопрохідцем, бо, приміром, аналогічне питання „розкручувала” і завідувачка сектора обласного краєзнавчого музею Н. І. Кожушко. Ось що вдалося з’ясувати і узагальнити про вільнодумців, пов’язаних із долею нашого регіону.
Так у 1823 році в прикордонних військових підрозділах, роздислокованих навколо Новоград-Волинського, мала вплив таємно військова організація „Товариство об’єднаних слов’ян”, очолювана Юііаном Люблінським та братами Борисовими. Вона, як вже діюче „Південне товариство”, кінцевою метою своїх зусиль вважала повалення деспотичного самодержавства (шляхом військового перевороту), знищення ненависного народу кріпосницького ярма. Саме з „Товариством об’єднаних слов’ян” пов’язані імена багатьох революційно налаштованих постатей, чия доля переплелась із Рівненщиною.
Згадуваний вище Юліан Люблінський народився на Волині 6 листопада 1798 року. Як у 1803 році не стало його батька, то мати, Констанція Люблінська, віддала сина в повідове Межиріцьке училище, де хлопчик навчався шість літ. У 1809-му 11-річний підліток (мав слабке здоров’я, та й материнські статки бажали кращого) кинув училище. Відомо, що в 1817 році юнака обирали засідателем нижнього земського суду в Новоград-Волинському, водночас він навчався у престижному тоді Кременецькому ліцеї, потім працював канцеляристом у попечителя Віленського університету А.Чарторийського, слухав лекції у Варшавському університеті. За участь у польському визвольному русі отримав „вовчий білет”, етапом був відправлений у Новоград-Волинський, де під наглядом поліції мешкала мати. Тут разом із братами Борисовими і заснував таємне „Товариство об’єднаних слов’ян”.
Членів антиімператорської організації після поразки повстання декабристів теж не минула караюча рука вседержця. Юліана Люблінського арештували 15 лютого 1826 року, а невдовзі Верховний карний суд Росії оголосив вирок: „Три роки каторги з наступним поселенням у Сибірі”. Каторжні роботи непокірний волинянин відбував на Нерчинському руднику та Петровському заводі. Згідно з вироком, у 1829-му став поселенцем Тункинської фортеці, де перебував у селі Жилкіно неподалік від Еркутська. За свідченням М.В. Нечкіної (див. „Движение декабристов”, т.2, Москва, 1955, ст. 149), лише в 1857 році отримав дозвіл покинути суворий край. Переїхав до Санкт-Петербурга, де закінчив свій земний шлях у 74-річному віці.
У першій чверті позаминулого століття містечко Корець входило до Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. У ньому розміщували штаби Тамбовського піхотного полку, кавалерійського полку восьмої піхотної дивізії, два батальйони тяжкої піхоти. Як бачимо, об’єднували вони чимало військовиків. А ще в селах між Корцем та Острогом квартирували роти Тамбовського полку. В цьому підрозділі виділялася група солдат, переведених сюди з славнозвісного Семенівського полку, що вважався елітним, за... участь у повстанні 1820 року. От із цими „защитниками отечества” намагався не втрачати зв’язку (завдяки рядовому Петру Малофеєву) член „Південного товариства” М.П. Бестужев-Рюмін.
Постійно відвідували Корець й інші активісти, зокрема І.Ф.Шимков. Хоч трішки познайомимось із членом „Товариства об’єднаних слов’ян”. Син поміщика з Полтавської губернії 1819 року вступив на військову службу. Через п’ять літ прапорщик перевівся у Саратовський піхотний полк, штаб якого знаходився у Острозі. Ставши членом підпільної організації, офіцер прагнув, аби ряди цареборців були масовими, тому наполегливо проводив агітаційну роботу в ротах Тамбовського полку в провінційному Корці (див. збірник „Декабристи на Україні”, К., 1930, стор.144). І досить успішно агітував. У праці „Записки и письма И.И. Горбачевского” (Москва, 1925, стр.116-120) знаходимо підтвердження, що завдяки зусиллям Івана Шимкова ротні командири згаданого підрозділу заприсяглися підтримати майбутній виступ проти сатрапа та його посіпак.
Прапорщика заарештували. Виконуючи розпорядження самого імператора Миколи I, запроторили Шимкова до горезвісної столичної Петропавлівської фортеці. Верховний карний суд „припаяв” аж 15 літ каторги „злочинцеві четвертого розряду”. Щоправда, пізніше „милостиво „скосили” строк” до 8 літ із наступним поселенням у Сибірі.
Відбув покарання І.Ф.Шишков на нерчинських рудниках в Петровському заводі, далі пізнавав фунт лиха теплолюбивий полтавчанин із січня 1833 — го в Батуринській слобідці (Еркутська губернія) поселенцем. Настирливо займався розведенням сільськогосподарських культур, перекладацькою справою. Та задумане сповна втілити не зміг: дошкуляли морози, аборигени вороже ставились до зусиль „хохла” заквітчати землю врожаями; бракувало необхідної літератури для роботи, бідував. Після тяжкої хвороби 23 серпня 1836 року помер 34-літній засланець далеко від рідної сторони.
Зрозуміло, наведеними прикладами не вичерпується тема діяльності „перших російських благовістителів свободи” (так великий Кобзар назвав дворянських революціонерів) навіть стосовно однієї Рівненщини.
Цікаво було б, приміром, дізнатися, чи перебував у нашому краї М.П. Бестужев-Рюмін, яка доля того ж Петра Малофеєва, братів Борисових. Та й історія медалі, знайденої в поліському селі Невірків, „повисла” не висвітленою до кінця.
Отже, працювати є над чим і науковцям, і краєзнавцям, аби привідкрити нові сторінки в подіях майже 200-літньої давності. Тим більше, коли причетні до них земляки-волиняни.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору