ЗАВТРА КОГОСЬ ІЗ НАС НЕ СТАНЕ…

В історії лишилися жорстокі дні Вітчизняної війни, позаду гул гармат і палаючі села й міста. Та чорним кольором вічно будуть позначені страшні сторінки нашої минувшини, на яких писалися події 1941-45 років. Адже за ними – скалічені долі, потоптане дитинство, голод, вбивства, насильство і суцільна безвихідь.
З кожним роком все менше залишається очевидців тих страшних подій. Один по одному йдуть із життя ті, хто можуть розповісти правду, ті, біля чиїх ніг розривалися гранати, на чиїх очах гинули друзі-однополчани, за ким плакали матері, благословляючи синів у дорогу. Навіки викарбувалися в пам»яті рівнянина Михайла Сінька безкінечні дні, які він провів на фронті, пекучі втрати та поразки, а також – благословенна перемога.
ЗІ ШКІЛЬНОЇ ЛАВИ – НА ФРОНТ
Восени сорок першого Михайло пішов до десятого класу. До того часу війна вже двічі стукала дерев»яним прикладом у двері його родини: на фронті були двоє Михайлових братів. Омиваючись гіркими сльозми, мати збирала вузлик для найменшого – Михайло пішов добровольцем. Спочатку поїхав до Харкова, де навчався в авіаційному технічному училищі. Проте наука була недовгою, тому що за короткий час фашисти почали наступ на Харків. Училище евакуювали, а вчорашніх школярів кинули на оборону міста – на окопи. Після цього було ще навчання: в евакуйованому в Душанбе Харківському училищі, а потім – в Узбекистані у винищувально-протитанковому училищі.
– У кінці листопада ми здали державний іспит і нам присвоїли звання лейтенанта, – згадує Михайло Сінько. – І до сьогодні пам»ятаю імена всіх одинадцяти випускників. За дивним збігом обставин, прізвища всіх розпочиналися з “С”: Савченко, Славуцький, Сліпченко, Сінько…
ІМЕНА НА СТІНАХ РЕЙХСТАГУ
Навчання скінчилося, попереду – жорстокі бої за визволення. Пан Михайло потрапив до 567 винищувально-протитанкового артилерійського полку, де його і призначили командиром вогневого взводу. Перший бій з супротивником відбувся в районі станції Дерюгіно на рубежі Курської й Орловської областей, тоді взвод Михайла Сінька підбив два ворожі танки і бронепоїзд. За це частину бійців нагородили орденом Червоної зірки, отримав свою першу відзнаку і Михайло. З прикрістю ветеран згадує, що не обійшлося тоді й без утрат.
Далі розпочалися зимові наступальні бої, у результаті яких утворилася Курська дуга. Обидві сторони посилено готувалися до оборони, велися широкомасштабні інженерно-земляні роботи. У перші дні німецьким військам на деяких ділянках вдалося заволодіти першими позиціями, проте згодом наші бійці перейшли у контрнаступ. Одне за одним звільнялися радянські міста: Орел, Курськ – німці змушені були відступати. Саме в той час почалося масове визволення території України.
– У ніч перед наступом ніхто не засинав, – згадує ветеран. – У цей тривожний час усі бралися писати листи рідним, голитися, підшивати комірці, що-небудь, аби не лишатися наодинці зі своїми думками. Тому що усвідомлення того, що завтра когось із нас не стане, змушувалоздригатися.
Полк Михайла Сінька увійшов у четверту гвардійську винищувально-протитанкову бригаду резерву головного командування. Бригаду перекинули на білоруський напрям, а потім – на житомирський. Потому шлях бригади пролягав через Висоцьк Дубровицького району, Сарни і Ковель. У липні 1944-го радянські війська вийшли до річки Вісла, що у Польщі. У вересні форсували Віслу і там їм вдалося захопити плацдарм. Наступне завдання полягало в тому, щоб його утримати. І, як відомо з історії, радянські війська таки втримали плацдарм. За героїзм та відданість вітчизні, які Михайло Сінько проявив у боях на Віслі, йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Саме з Вісли у результаті жорстоких виснажливих боїв розпочалося визволення території Польщі. А звідти – вихід на Одер, що в Германії. Наші війська впевненим кроком уже прямували до Берліна, на територію якого вступили другого травня. Ще кілька днів вуличних боїв, і по радіо оголосили про довгождану перемогу. Викарбувавши свої імена на стінах Рейхстагу, наші солдати, виснажені, але щасливі, почали повертатися на батьківщину.
ПРО ВТРАТИ, ПОРАНЕННЯ І… КОХАННЯ
Та повернулися далеко не всі, тисячі їх залишилися лежати у чужій землі, над сотнями височить напис: “Тут похований невідомий солдат”. А хто повернувся, то зачасту з покаліченим тілом, і майже завжди – з покаліченою душею. Не оминули ворожі кулі і Михайла Сінька. Він був контужений, тричі поранений, і завжди страждала права сторона його тіла – то обличчя, то плече, то нога. Як результат – зараз ветеран незрячий на праве око, а також втратив слух на праве вухо.
Велика Вітчизняна стала доленосною (переважно у негативному розумінні цього слова) у житті чи не кожного жителя Радянського Союзу – тисячі осиротілих, овдовілих, тисячі залишилися без батьків. Проте саме на війні Михайло Сінько зустрів свою другу половину – дружину Поліну. Це вона доглядала за пораненим на Віслі молодим бійцем, це її ніжні і турботливі руки робили перев»язки, а в очах обох зароджувалася іскра кохання. Та війна своєю холодною рукою розвела закоханих у різні сторони. На довгі чотири роки. У повоєнні роки Михайло продовжив кар»єру військового і його направили в Мукачево, де, за щасливим збігом обставин, у той час працювала Поліна. Там вони й об»єднали свої долі, щоб прожити в парі понад півстоліття.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.