Рівне:

Створення та просування сайтів

І я вкрав

Таке життя 26-бер, 2009, 18:039 prov 1 342
Дмитрик дуже любить свого дідуся. Дідусик у нього лагідний, добрий і ніколи не лається, навіть як вип’є. А коли буває й хильне чарчину-другу, то стає ще жалісливіший: посадить онука собі на коліна, пригорне, гладить його по стриженій голівці і, не здержуючи сльози, каже: “Хто ж тебе, дитинко, на ноги поставить та в люди виведе?..”
У таку хвилину Дмитрик усе зробив би, аби лишень дідусь не сумував так, що аж до сліз доходить, бо тоді й він ледь-ледь не заплаче. Його губенята тремтять-тремтять, а темно-карі очі наповнюються сльозою, але хлопчик мужньо тримається і не плаче, а щоб не пустити слізки на щоку, він часто-часто кліпає пухнастими віями. Дмитрикові невтямки дідусева журба, адже він уже не маленький, наступної осені до школи піде, і на ногах давно ж уже може стояти, і підстрибувати, і прудко бігати уміє. Чи дідусь, мо’, забуває?
Хоч Дмитриків дідусь і не має коня та воза, он як у сусідів, але для Дмитрика його дідусик найкращий у світі. І хоч пенсії у його, як каже бабуся, тільки й вистачає на куриво, а шоколадку онукові купить обов’язково. Бабуся бурчить на старого й малого, бо доводиться кожну копієчку рахувати. Але онук із дідусем знають: то вона не зо зла каже, просто живеться їм дуже сутужно. Поки дідусь міцніший був, то мали корівку й телятко, було молочко і сметанка, то й грошина водилася, а тепер старенький нездужає, і не у змозі заготувати сіна корівці на зиму. Якби тато був удома, то він би накосив сіна багацько-багацько. Але ж він шофер і працює на величезному автомобілі, такому величезному, що їхня вуличка вузька для нього, і поїхав тато у далеку дорогу. Давно поїхав, так давно, що син і не знає, чи бачив він коли-небудь свого тата.
І маму Дмитрик бачить дуже рідко, бо роботи у селі для неї немає, і вона подалася шукати працю до великого міста. Востаннє приїжджала додому – як садки цвіли, а нині вже й жнива настали, Дмитрик чув, що бабуся сварила маму, аби не віялася у тому місті, а поверталася додому, щоб дитина не росла сиротою.
А недавно хлопчик зрозумів, чому в нього ніколи не буває, як у сусідських Павлика й Володі, дня народження: бо він не народжений, а налуплений, мабуть, як курчата, а курчатам же не святкують днів народження... Якось наслухав, як мама Павликова казала якійсь чужій тьоті, що ось налупила хтозна й від кого оте нещасне дитя, та й підкинула, як зозуля, дідові й бабі, а сама й очей не показує. Дмитрик здогадався, що тьоті розмовляють про нього і про його маму, тільки він не зрозумів, що значить – мама очей не показує. Хоч вона й рідко буває вдома, але ж очей ні від кого не ховає, їх завжди видно. Дмитрик цього нікому не каже, але сподівається і чекає, що колись мама приїде з міста не сама, а з татом на великому-превеликому авто, і нехай тоді Павлик не хизується, що в його дідуся є кінь та віз.
Дмитрик давно мріє зробити щось таке, щоб жилося легше, і щоб мамі не доводилося віятися у далекому місті. І щоб його дідусь похвалив, як ото сусідський дідусь хвалив свого Павлика, коли він зі своїм старшим братом Володею покрадьки набрали зерна з кузова автомобіля, що возив збіжжя від комбайна на тік. Володя і минулого літа ходив по пшеницю, але без Павлика, бо той був ще малий, а цього літа вони удвох ходять. Учора Дмитрик бачив, як Павлик городами прибіг із поля додому, радий такий, розпашілий, і кричить до свого дідуся, віддаючи торбинку із зерном: “Діду! Діду, я вкрав!” А той йому: “Молодець, онучку! Молодець! Буде чим курочок годувати. Уже й ти помічник у господарстві, тільки не кричи так...”
Сьогодні по обіді, коли дідусь приляже відпочити, бо у нього спина дуже болить, Дмитрик піде з Володею і Павликом на поле до комбайна по зерно. І буде щодня ходити, щоб наносити велику-превелику купу пшениці, і тоді й у них буде чим годувати великий табун гусей та качок, і бабуся також, як у Павлика вдома, борщ варитиме щодня із м’ясом.
Коли Дмитрик із друзями підкралися до автомобіля, що стояв завантажений пшеницею неподалік комбайна, механізатори обідали у затінку лісосмуги. Дмитрик аж тремтів від хвилювання, боявся не встигнути за хлопцями, бо це ж він уперше на такому ділі й ще не вміє швидко та вправно залазити на високий кузов. А що їх можуть спіймати і покарати, він боявся лише спочатку, а потім страх минув, бо Володя дорогою пояснив, що це ж поле не якогось дядька, а колективне, та це все одно, що нічиє, і що тепер, як хочеш добре жити, то вчись красти.
Швидко видершись на кузов і грузнучи по коліна у сипучому зерні, хлоп’ята поспіхом наповнювали торбинки. Раптом авто, не поставлене на ручне гальмо, почало тихенько рухатися заднім ходом по невеликому схилу поля. Володя і Павлик, як налякані пташенята, миттю пурхнули через бічні борти і попадали на стерню. Дмитрик, розмахуючи торбинкою, балансував у збіжжі, зерно пливло під ногами, як вода... Малий перекинувся через задній борт. Підхопився, та сильний біль пострілом пронизав ногу і хлопець знову упав на землю. Володя кинувся на поміч, та не встиг: колесо вантажівки перекотилося по Дмитриковій нозі як через стебельце скошеної бур’янинки. І в цю мить на світі не існувало нічого, окрім болісного крику, що вирвався із дитячих грудей. Навіть жайвір затих у високому полуденному небі...
Через кілька годин операція була закінчена. Коли Дмитрик прокинувся, дідусеві дозволили зайти до нього у палату. Згорблений сивий чоловік ішов і плакав. Присів на стільчику і взяв у свої тремтячі мозолясті руки бліду, ніби у ній не було ні кровиночки, ручку онука. Дідусь мовчав, щоб не заридати вголос, а Дмитрик, тихенько, вимовляючи кожне слово по одному, і щоб не почула медсестра, прошепотів: “Дідусю, і я вкрав.”
Олекса КОСАР,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору