Свіжий вітер з України

Сьогодні на пошті здаю рекомендовані листи, їх реєструє чорнява дівчина Ганя. Інтуїція підказує: ось-ось вона мені щось скаже тепле, не казенне. Так воно і сталося.

— Дуже Вас прошу, — почала сором’язливо. — якщо будете йти повз наш будинок, завітайте до нас... моя мама хоче вдома поговорити з Вами...

— А що, Ваша мама молодша від Вас? — жартую. —Мама хоче поговорити вдома зі мною, а Ви?..

— Справа в тім. — „розсекретилась” дівчина, перейшовши з російської офіційної мови на українську, — що ми — українці...

Оселю тітки Одарки, Ганниної матері, відвідав при першій нагоді. Із сумної розповіді цієї вже немолодої жінки довідався: їхню сім’ю розкуркулили в двадцяті роки та привезли на довічне поселення в сибірське село Довгий Міст, що загубилося в дрімучій тайзі за кілька сот кілометрів від залізниці. Непосильна праця, голод, холод забрали згодом її чоловіка, залишилася вдовиця жити з малою донькою. Харчувалися, в основному, лободою і кропивою.

— Сутужно було з продуктами, та, слава Богу, вижили, — згадує вона.

В плині щирої розмови запитую:

— За тридцять років проживання Вам, мабуть, полюбився цей край?

— Ех, дитино, — важко зітхнула моя співрозмовниця, — чужа-чужаниця, не своя землиця... моє тіло ходить тут, а душа залишилася вдома...

І на прощання зізналася:

— Ніби свіжим вітром повіяло на мене з України...

На безліч питань я відповів. Та їй все здавалося, що вона забула запитати щось важливе. Уже на подвір’ї доганяє ще одне:

— А скажи, синку, чи так само рясно в нас на Україні цвітуть яблуні та вишні, а хлопці ходять на вечорниці до дівчат співаючи.

— Так само, тьотю. Так само, — кажу, мимовільно посміхнувшись, а в душі переймаючись її болем за сонячною Вінниччиною, де вона покинула свою молодість і всі найкращі сподівання.