Віночок із чорних волошок

Населяють його майже стовідсотково люди-виселенці різних національностей і менталітету. То комуністична тоталітарна влада запроторила сюди неугодних їй громадян для важкої праці у суворому кліматі. Влітку нестерпна спека й комарі допікають, а зимою — „скляні” морози. Плюнеш — тепла слина на льоту замерзає і вже впаде на землю, мов шматок скла. Я неначе в іншому антисвіті опинився, коли став мешканцем цього поселення. Ще вранці, коли ми всі поспішали до праці, Ніна Саянова, зустрівшись на прохідній, кинула мені на ходу: — Прийди сьогодні на вечорниці до нас... Галя також буде... вже приїхала... Галя Кулакова, черговий електрик на підстанції, при першій зустрічі заполонила мою душу сповна. Відтоді моє серце стало частіше битися при кожному побаченні з нею, наповнилось досі незвіданим прекрасним почуттям, яке люди звуть коханням. Кожний день розлуки з коханою, — під час відпустки поїхала до батьків — видавався мені роком. Ах, недарма кажуть: розлука для кохання — так само, як вітер для вогню. Маленьке кохання вона гасить, а велике — роздмухує ще сильніше. Наша бригада працювала в той день на лісоповалі до присмерку. Повернулися в гуртожиток і до вечері приступили, водночас слухаючи „брехунця” на стіні. Виступала одна пенсіонерка — із спогадами про Ілліча. Вона розповідала, що під час заслання Леніна в село Шушенське була в нього і в Крупської служницею. — Ось тобі на! — вирвалось у мене. — Начебто боровся проти... Та й запнувся на півслові... Остерігатись було кого. З нами жив комсомолець на прізвисько Суперпатріот — Юрій Жакун. Це він часто по ночах „в атаку ходив”, кричав крізь сон: „Ура!!! За Родіну. За Сталіна! Вперьод!..”. Проте моя недомовлена репліка-жаринка не погасла. — Наймичка „вождя пролетаріату”, — продовжив Петро Семенюк, — на всі лади тепер вихваляє колишніх господарів... — А хто б їй дозволив нарікати на них? — раптом зауважив чех Андрій Риж. Петро ж вів далі: Важкою роботою письменні пани, як глаголить старенька, її не завантажували, бо роботи як такої не було... — То навіщо їм тоді прислуга здалася? — знову Андрій своє слово вставив. Не розумію... — Тут все ясно, як Божий день, — це вже Аркадій Тураєв обізвався. —Ульянов за походженням — дворянин, а у дворян вважалося престижним тримати слуг, іншими словами — задля гонору... А в той час не на жарт розгулялася за вікном стихія-буревій. Срібні блискавиці мережили темне вечірнє небо. Тайга, неначе море, розгойдане вітром, безугавно шуміла. Отой оглушливий шум поглинав болісні зойки падаючих крихких сосен-велетнів, свідків народження минулого століття. Буркотливі сердиті громи часто били голу, ще не закосичену травами, землю. Страшний гул-відлуння котився по лісі й затихав-захлинався вдалині. Нажахані грозою, зачаїлися в своїх глибоких норах вовки-сіроманці. Боялися вогненних „стріл”, що падали з чорної хмари. Ми теж, подібно до братів наших менших, принишкли. Сиділи без світла і слухали, як „сто ведмедів ревуть” у димарі. Довго, дуже довго я не міг заснути в ту буряну ніч. Крутився-вертівся у ліжку, мов посолений в’юн. Лиш перед світанком сон стулив повіки. Бачу: нібито я плету віночок на голову для Галі, із волошок. І раптом помічаю... — Чому волошки чорні, а не сині?! — голосно запитую, хоча нікого немає. — Вони почорніли від горя, — хтось незримий відповів. „І чого б це такому приснитися?” — не покидала думка по дорозі на роботу. Розгадка прийшла незабаром. Робітники хімлісгоспу із сумом розповіли тим, хто цього не знав, про трагедію, яка сталася вночі. Грім убив Ніну Саянову і Галю Кулакову. Мені потемніло в очах, земля захиталася під ногами...

Микола ДЕНИСЮК,

Дубно.