Волошки

В це літо розцвіло їхнє кохання. Валя – проста дівчина, а Роман – хлопець із заможної родини. Вони знали, що батьки на схвалять цього почуття, тому й зустрічались лише ночами. Ніхто нічого не знав.
Ця ніч була прощальною. Валя їхала в місто на навчання.
— Я не зможу без тебе… не зможу.
— Люба моя, мила. Ми любимо одне одного і це головне. Що може завадити?
— Розлука.
— Ні, ніколи.
Вона усміхнулась синіми очима.
— Ніколи не кажи „ніколи”…
Сонце піднімалося все вище. Пора було розлучатись. Вони встали. Вітер вирвав із золотого волосся волошки і розсипав по землі.
— Ой, Ромчику, боюся я, що і любов наша зав’яне, як оці волошки.
Ще міцніше притис до себе.
— Не зав’яне. Ніколи
І знову, як шматочок болю, пролунало над полем:
— Ніколи не кажи „ніколи”.
Вона поїхала. Самотня береза коло села терпляче чекала кохання. Минув рік і нарешті настав жаданий день.
— Я їду додому, додому! – радісно промовляла Валя, складаючи речі.
Подруги здивовано дивилися на неї.
— І чого б я так раділа? – буркнула сусідка по кімнаті Марина. — Ще не відомо, чи твій милий чекає тебе.
— Чекає, — замріяно прошепотіла Валя.
Додому летіла, мов на крилах. Село зустрічало обіймами вітру та запахом квітів. Та зустріла неприємна звістка: Роман поїхав у Київ, а повернеться лише через місяць.
Знову чекання, і ще раз чекання. Місяць тягнувся, як рік. І одного дня Валя на вулиці побачила знайому постать. На зустріч не йшла, а бігла. І ось перед нею сині очі. Тільки погляд чомусь чужий. Роман пройшов мимо, не глянув, навіть не привітався…
Вночі вона прийшла до берези на край села. Гілки радісно скрипнули назустріч. Дівчина обняла ніжне дерево і тут відчула дотик на плечах. Не обернулась. Боялась, а чого — не знала сама. Тоді ніжні руки обійняли її.
— Пробач.
Знову була щаслива. І навіть уночі місяць здавався сонцем.
Час біг, як вода. У полі знову зацвіли волошки. Одного погожого дня у Валину хату постукали. На порозі стояв Роман із незнайомою дівчиною
— Просили батько і мати і ми просимо на наше весілля.
Не повірила в те, що почула.
— Приходь на весілля до мене через два тижні. Бажаною гостею будеш.
Глянула, як з туману.
— І ти мене на весілля запрошуєш?
Роман знічено опустив очі. Дівчина ж його усміхнулась.
— Так, приходь, будь ласка.
Стояла, дивилася їм услід і не вірила. Ще ж тільки вчора він цілував її і клявся, що не покине ніколи. Та ніколи не кажи „ніколи”.
Прийшов цей день. Валя не зронила ні сльозинки. Зранку пішла в поле, нарвала цілий оберемок волошок.
… Хата гула від гостей. Дівчина побачила наречену в пишній сукні, його, веселого, щасливого. Роман теж помітив її, підійшов. Дивились одне на одного. Лише погляди різні: тягучий, з любов’ю, з болем і присоромлений, несміливий.
— Ти прийшла?
— Як бачиш. А ось і подарунок тобі, – подала волошки. — Пробач, що недорогий.
— Валю, Валентино…
Зупинила порухом руки.
— Не треба.
Усміхнулась через силу, як могла.
— Щастя вам бажаю, Романчику. А я забуду. Вже забула. І ти забудь. Тільки, як будуть в тебе діти із синіми очима, згадуй оті волошки в полі коло берези. Прощай.
Пішла. Не оглянулась. Довго брела, потім звернула до річки. Сіла над берегом. Що робилося в душі, ніхто не знає. Заплакала. Неутішно, безсильно.
— Як ти міг, Ромчику! Ти ж клявся вік любити, не забути ніколи!
І як молитва давні її слова над річкою: „Ніколи не говори „ніколи”.
А перед очима лише одна картина: він з нареченою. Лише так дивно: наречена не вона. Щасливий, та не з нею. А де ж правда? Де кохання? Закрутилась земля під ногами.
— Ой Романе, Ромчику!... – скрикнула вона востаннє…
Її знайшли через два дні. Була така несправжня і так дивно нежива. Мов не було ніколи. Біль забрала ріка. Забрала і потемніла від нього. А над могилою привид матері, яка так посивіла…
Минуло десять років. Самотня матір померла, не проживши після горя й кількох місяців. Усі забули про Валю, таких швидко забувають. Лише один чоловік дивився в очі дочки. Очі, наче волошки, і згадував сині польові квіти, вплетені в золоте волосся, там, край села, коло самотньої берези. Як дивно, його дочка була схожа на Валю: те ж волосся, та ж ніжність, лише очі волошкові.
Згадував щодня. Можливо, й шкодував, що розтоптав тоді чиєсь серце. Але було вже пізно.
А над закинутою могилою, там, край села, коло самотньої берези ростуть волошки, такі ж сині, як небо, як очі…
Ірина Павловець,
Сарни.