Непросто будні Ужгородського міліцейського приймальника-розподільника

Є в Ужгороді на вулиці Другетів непримітна ззовні споруда, розташована у дворику збоку від автотраси. Синя міліцейська вивіска вказує: це -- Приймальник-розподільник ГУМВС України в Закарпатській області для осіб, затриманих за бродяжництво. У народі такий заклад іменується просто -- “бомжатник”. Однак мало хто знає, що установа з “бомжацькою” назвою не одній людині врятувала життя та здоров’я. Бо потрапляють сюди люди не від доброго життя.

СИН УТІК ВІД БАТЬКА, ДРУЖИНА -- ВІД ЧОЛОВІКА...

Так сталося, що про закарпатський “бомжатник” писали вже кілька центральних газет: від міліцейського видання “Іменем Закону”-- і до впливових і найбільш тиражних “Фактів”. Долі порятованих міліцією людей, які опинилися в життєвій безвиході, хвилювали серця як читачів, так і журналістів. Ще б пак! Житель Рівненської області дев’ять літ тому поїхав на заробітки в Чехію й... зник з поля зору родини. Хлопця рідні навіть похоронили, аж тут прийшла звістка з неблизького Закарпаття: син затриманий в Ужгороді за бродяжництво й перебуває в міліцейському приймальнику. Родичі, котрі приїхали по Сашка, відразу й не впізнали його після довгої розлуки.

Інша історія -- не менш зворушлива. Молодий хлопець з Київщини посварився з вітчимом і вирішив втекти з дому, сівши на перший-ліпший потяг. Опинився в Ужгороді, де “бомжував” на вокзалі, доки його не підібрали патрульні й доставили в ПРЗБ. Мати, приїхавши з неблизької дороги по сина, не приховувала сліз і не могла відшукати слів вдячності міліціонерам, які не дали пропасти в чужому місті її безпутній дитині, навернувши її на путь істинний.

Молода жителька Житомирщини вийшла заміж, але невдовзі після весілля з відомих лише їй причин кинула чоловіка й пішла “у мандри”. Заробляла на шмат хліба проституцією, відтак опинилася в циганському таборі аж на Закарпатті, де її і “виловили” міліціонери. І таких історій в житті ужгородського “бомжатника” -- близько двох десятків.

ЩЕ ЖИВОГО “БОМЖА” ДОЇДАЛИ ВОШІ ТА ЧЕРВ’ЯКИ...

-- Наприкінці жовтня цього року в міліцію надійшло повідомлення від мешканців багатоповерхівки, що на проспекті Свободи в Ужгороді про те, що в підвалі їхнього будинку поселився якийсь “бомж”, -- розповідає начальник ПРЗБ ГУМВС України в Закарпатській області підполковник міліції Ремезан ОРАЗКУРБАНОВ. -- Прибувши на місце пригоди, міліціонери виявили в підвалі молодого хлопця, який, судячи з вимови, був з місцевих, не приїжджим. Затриманого привезли до нас у приймальник-розподільник. Стан, в якому перебував «бомж», делікатно кажучи, був невтішним: довге скуйовджене волосся, щетина, воші, тіло у гнійних виразках... Що там казати -- людину заживо поїдали “трупні” черв’яки! Довго ми з ним намучилися, тричі на день викликали лікаря, доки поставили на ноги. Це тепер на нього приємно глянути: молодий симпатичний чоловік, до того ж, доволі грамотний.

Затриманий спершу майже не говорив, лише зміг назватися уродженцем і жителем Ужгорода Андрієм М., 1979-го року народження. Доля добряче потріпала цю людину. Мав сім’ю, виховували з дружиною донечку, колись працював у піцерії. Та підвів хлопця безпутній характер, а ще, як то часто буває, зловживання алкоголем. Втратив роботу, врешті-решт дружина вигнала його з дому. Майже рік тинявся по місту, вів бродячий спосіб життя, а коли вдарили перші морози, пішов “бомжувати” в перший-ліпший підвал.

Два тижні лікарі та міліціонери витягували хлопця практично з того світу. Добре, що назвав про себе правдиві дані (хоча чомусь відмовлявся вказати номери телефонів близьких, що суттєво полегшило б пошуки). Невдовзі «пеерзебешники» вийшли на його родичів.

З’ясувалося: мати Андрія свого часу теж вела не зовсім праведний спосіб життя. Кілька років тому жінку зарізали “по-п’яні” її ж товариші по чарці. Батько від Андрія фактично відрікся, має іншу сім’ю й навіть не захотів приїхати по сина, коли йому зателефонували з приймальника. Більш людяними виявилися дядько хлопця Юрій Іванович та його тітка Марія Михайлівна. Обоє вже розшукували непутящого племінника й відразу прибули в ПРЗБ, коли їм повідомили, що там їхній родич. Вочевидь, цим добрим людям тепер і доведеться опікуватись подальшою долею хлопця: дати нічліг, харчі, подумати про якусь роботу. Адже не може він постійно жити в міліцейському “бомжатнику” -- тут таких, як він, і так не бракує.

До слова, сам затриманий під час нашої з ним розмови у присутності міліціонера й тітки був не надто багатослівним. На запитання, як дійшов до життя такого, не знайшовся, що відповісти: мовляв, так сталося... Усе звалював на втрату паспорта, без якого нібито не міг ніде влаштуватись на роботу. І на приятелів, які буцімто обіцяли якусь роботу аж у Криму, та обманули. Зате від пропозиції сфотографуватись на сходах ПРЗБ із тіткою та начальником цього закладу Андрій категорично відмовився: мовляв, у нього в Ужгороді багато друзів, буде соромно, коли прочитають про нього в газеті...

Зрештою, в автора склалося враження, що самому молодику були байдужі настанови підполковника Оразкурбанова, й заклик схаменутися рідної тітки. Скоріш за все, чекає його в майбутньому аналогічна історія. Дай Боже, аби ми помилилися...

“СПАСИБІ МІЛІЦІЇ!”

-- Так сталося, що Андрій фактично зростав у моїй сім’ї, разом з моїм сином, -- розповідає його тітка Марія Михайлівна. -- Мав власну квартиру в Ужгороді, котру я ж йому й купила. Але зв’язався з якимись аферистами, і ті видурили у нього житло. Мав непогану роботу, сім’ю, дитину. Потім розлучились, й хлопець геть пустився берега. Жив то в мене, то в батька. Роботи постійної не мав. Зловживав алкоголем. Я давала йому гроші, аби мав на прожиття, а він міг зникнути на тиждень-два. Востаннє кудись запропастився на цілих три місяці. Казали, нібито має співмешканку, живе в неї. Стала я його шукати -- ніхто не знає, де він. Аж тут сам Андрій телефонує мені з міліції, й каже, що він тут... Я щиро вдячна міліціонерам, особисто підполковнику Оразкурбанову, за те, що врятували мого племінника. Бо раніше я й не знала про ваш розподільник. Мабуть, якби не ви, то він і помер би в тому підвалі...

-- Наш міліцейський приймальник фактично залишився єдиним в області пристанищем для таких обездолених людей, -- підсумовує розмову Ремезан Оразкурбанов. -- Тут бродягам дають прихисток, годують, дезінфікують і лікують. З початку року таких, як цей Андрій, було вже троє. А з врахуванням попередніх років – 15 осіб. Декого по 8-10 років родичі розшукували й вже не чаяли застати живими. Люди їдуть на заробітки за кордон, і далі зв’язок із родичами з якихось причин втрачають. Не маючи роботи й грошей для проживання, потрапляють в тамтешні “бомжатники”, навіть тюрми. За кілька років їх депортують до нас, і вони, тиняються по Закарпаттю.

Але випадок з Андрієм М. унікальний тим, що попався нам не депортований з-за кордону заробітчанин, не житель іншого регіону України, а корінний ужгородець. До того ж, родичі його проживають буквально за кількасот метрів від нашого ПРЗБ, скрізь шукали Андрія й не відали, що він майже поруч... Дивує, що ужгородці майже нічого не знають про наш заклад і те, чим ми займаємося. Ми й далі рятуватимемо людей, котрі з різних причин опинилися на суспільному дні. Окрім цього, нерідко затримуємо й осіб, які скоїли злочини й переховувалися від правосуддя. Тобто виконуємо звичайну міліцейську роботу.



Володимир Павлюх, ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області