Далеко не солодко багатьом нам тепер живеться, та ще й цукор „зашкалює” на відмітці 8 гривень за кілограм. Проте хочеться розпочати свою розповідь про славні традиції українських цукроварів, щоб ті, хто причетний до виробництва білого продукту, замислились.
Почнемо з ретроспективи, щоб краще оцінити сьогоднішній день галузі.
„Солодкі королі” — батько та син Харитоненки, уродженці Сум, як і весь їх рід, належали до найвідоміших людей в Російській імперії початку ХХ століття.
Якихось особливих комерційних таємниць у Харитоненків не було. Лише постійне прагнення удосконалення у техніці, технології, організації виробництва. Саме Харитоненки першими в Європі запровадили на своїх заводах найсучасніше обладнання. На той час чимало цукру з України вивозили за кордон. У найбільших містах Німеччини, Австро-Угорщини, Ірану діяли торговельні склади та компанії, котрі істотно впливали на кон’юнктуру ринку. Жодна міжнародна виставка не обходилася без участі сумських цукроварів, продукція яких незмінно здобувала високу оцінку. Численні нагороди – золоті та срібні медалі з виставок у Санкт-Петербурзі, Філадельфії, Парижі, — свідчення тому.
Невже тепер ми не такі, не маємо хисту Харитоненків? На жаль, так. „Стелею” виробництва цукру в Україні вважався 1990-й рік, коли обсяг продукції становив 5 млн. 380 тисяч тонн. У 2002 році показник виробництва солодкого продукту був лише 1 мільйон 550 тисяч тонн. Тепер його ще менше. Скажете, криза? Певною мірою так, бо в цьому році вже утворився світовий дефіцит цукру. Звичайно, уряд рік у рік прагне якось підсолодити наше життя закупівлею цукру-сирцю, продажем мізерної кількості продукту з держрезерву, тим самим вдаючи видиме благополуччя. Втім, такий цукор лише гірчить, бо його ціна постійно стрибає вгору, наче переляканий заєць. Тож погляньмо на проблему в межах області, бо вона так чи інакше віддзеркалює стан справ у державі.
(Продовження на 6 ст.)
