ПРОСТО НАДІЯ ІЗ МАЛІВЩИНИ

Здавалося, жінка і війна через життєстверджуючу сутність одної і смертоносну іншої самою природою приречені на антагонізм. Недарма із легкого слова відомої письменниці у нас побутує глибокозмістовний вислів: у війни – не жіноче обличчя. Втім, наперекір природі, представниці слабкої половини людства часто нарівні із чоловіками на своїх тендітних плечах несли тягар війни.
Очевидно, любов до рідної землі і ненависть до окупантів вирівнюють чоловічу і жіночу душу. Це, зокрема, можна простежити у долі млинівчанки Надії Куніцької, яка зустрічає осінь життя у затишку сім’ї доньки Олі і зятя Зіновія…

НА МЕЖІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Вісімнадцятирічна Надія Куніцька із Малівщини у 1943 році була зв’язковою повстанського підрозділу, який дислокувався у рідному селі, а в хаті Пінковських (прізвище бабусі Надії) розташувався повстанський госпіталь. Із наближенням фронту шпиталь перемістили у Товпижин. А гітлерівці, відчуваючи свою кончину, як дресировані вівчарки, нишпорили у навколишніх селах, шукаючи “партізанен”. Весняного дня 1944-го року вони натрапили на криївку в садибі Березовських у Перекалях, де переховувалося семеро повстанців, і серед них – Надія Куніцька, батько та син Спиридон і Федір Легенюки, Степан Коваль, Якуб (прізвище уже стерлося із пам’яті) та інші хлопці з Перекаль, Княгинина, Свищева, Малівщини. На щастя, у жодного з них не виявилося зброї, відтак це врятувало їх від розстрілу. У перекальського газди Спиридона Легенюка було хіба що Євангеліє, у скрутні миті повстанці перечитували його і щиро молилися Богу.
Затриманих окупанти повели до штабу в Перекалях, який тимчасово розмістився у хаті того ж Спиридона Легенюка. Угледівши, що гітлерівці ведуть чоловіка, сина Федора, кількох знайомих і дівчину, дружина Спиридона пані Тетяна у розпачі зібралася голосити, але чоловік подав сигнал, аби вона помовчала.
Після допиту сімку затриманих, до яких долучилися Анна Пінковська (бабця Надії) і літній Лукаш Корольчук з Малівщини, чиїх садибах знайшли залишки аптеки і склад зброї, вивели із хати. Звісно, тоді усім спало на думку, що фашистські зайди збираються їх розстріляти.
– Люди, моліться! – звернувся до побратимів Спиридон Легенюк.
Повстанці та решта затриманих упали навколішки і кожен вів розмову із Богом. Жоден із ворогів нікому не завадив помолитися. Мабуть, не кожен із них за своїми переконаннями був фашистом-нелюдом. Чимало з них у серці зберігали людяність, але змушені були підкоритися волі знавіснілого фюрера, через якого потрапили у вир воєнного страхіття. Звісно, німецькі вояки належним чином оцінили молитву українських патріотів: люди, які вірять у Бога, не можуть бути бандитами-убивцями. Словом, молитва врятувала життя майже десятьом людям.
Згодом арештованих через Свищів, де їх ще раз допитували, привели у Теслугів, а звідти потягом відправили у тюрму в Радивилові. До речі, з потяга молодь зібралася втікати, але у такому разі залишали б літніх Анну Пінковську і Лукаша Корольчука на вірну смерть, бо вони не могли під час руху потяга стрибати з вагона. Отож після тривалих роздумів відмовилися від того задуму.
У Радивилові земляків поспіхом розділили: Надію, бабцю Анну і Лукаша Корольчука залишили в тюрмі, а решту чоловіків відправили на примусові роботи в Німеччину. Щоправда, в останню мить дозволили усім попрощатися.
У камері, де перебувала Надія Куніцька, було сім жінок. Згодом гітлерівці і поляки чотирьох з них розстріляли. А коли лінія фронту наблизилася до Радивилова, гітлерівці панічно втікали у напрямку Бродів, залишивши напризволяще в’язнів. Тоді якісь відчайдухи вибралася із камери і визволили усіх друзів по нещастю…
Надія з бабусею і Лукашем Корольчуком повернулася додому. У Перекалях їх очікувала важка розмова із Тетяною Легенюк, якій принесли прикру звістку, що чоловіка і сина Федора повезли у Німеччину. У Малівщині Надію чекала ще одна болюча новина: тата Автонома мобілізували на фронт. До речі, через куций розум якогось писарчука Надія Куніцька упродовж десятиліть по-батькові пишеться Антонівною, бо на думку того ж писаря-“лінгвіста”, автономною може бути тільки республіка СРСР, а, на його думку, плутати це слово на додачу до імені і прізвища – негоже.

ЗАВДАННЯ ПІДПІЛЬНИКІВ
І… НЕВОЛЯ
Після поневірянь дівчина поволі звикала до нових обставин. Невдовзі після звільнення нашого краю від фашистських загарбників, радянська влада набирала молодь із визволених регіонів на відбудову Донбасу. Чимало наших земляків тоді із чарівної зеленочубої Волині потрапили у промисловий донецький край, а дехто з них навік поєднав із ним свою долю. Надійку обминула ця чаша – її направили на тримісячні курси бухгалтерів у Рівне, а по їх закінченню дівчина почала працювати у машинно-тракторній станції в Княгинині. Там Надію відшукали хлопці із підпілля, які передали записку з’явитися у визначений час у Лисині. Вони в нових суспільно-політичних умовах не припинили боротьбу за самостійну Українську державу. Щоправда, цього разу чинили опір уже радянському режимові.
Зустріч відбулася на лисинському хуторі.
– Ну то як, будемо будувати Україну? Батько на фронті у Радянській Армії, а ти впряглася у віз “совєтського” режиму, – чи то всерйоз, чи жартома дорікнув їй один із підпільників.
– А що мала робити, і куди було діватися? – спробувала боронитися дівчина.
Але жінка, котра привела Надію на хутір, подала непомітний знак рукою: мовляв, не виправдовуйся і менше говори.
Тоді помічнику бухгалтера МТС дали завдання: із садиби Антоніни Чуйко в Лисині потрібно принести друкарську машинку, яка закопана у землі.
Надія Куніцька, звісно, вагалася, кілька ночей сон не брав, бо ж завдання підпільників, як кажуть, було на межі життя і смерті.
А за кілька днів навколишніми селами поширилася чутка: у Лисині в криївці неподалік церкви застрелилися хлопці, лише у Яшка Шлихти не вистачило мужності пустити собі кулю у скроню, і він здався. Згодом його за всією програмою використовували енкаведисти: возили селами, де він вказував хати, у яких підпільники вечеряли, ночували, де і з ким зустрічалися, хто і що їм передавав. Як наслідок – в енкаведистські застінки потрапило чимало людей із навколишніх сіл, зокрема, станична Ганна Рабинюк з Княгинина – дочка місцевого війта.
15 вересня 1944 року арештували і Надію Куніцьку, згодом перевезли у Дубенську тюрму, де в камері номер шістнадцять на третьому поверсі, під смертниками, яких тримали на четвертому, перебувала шість місяців. Там її схиляли відверто зізнатися про друкарську машинку. Втім, дівчина зрозуміла, що машинка – лише примітивна зачіпка, через яку енкаведисти прагнули дізнатися про господаря, який її переховував. Мовляв, ми накриємо тебе, щоб ніхто не бачив, а ти лишень покажеш садибу, де захований друкарський апарат. Як не намагалися слідчі “розкрутити” Надію, та їхні зусилля виявилися безрезультатними: вона нічого не сказала і на їх пропозицію не погодилася.

СНІГИ, СНІГИ
НАД БІЛИМ СВІТОМ…
Не забарився і вердикт пріснопам’ятної “тройки”: п’ятнадцять років таборів і п’ять – “пораженія в правах”. Цікаво, що тоді засудили до різних термінів позбавлення волі 20 хлопців і чоловіків із Дядьковичів Рівненського району.
– Очевидно, у селі було багато патріотично налаштованої молоді, – розмірковує Надія Антонівна, – але ж знайшлися іуди місцевого розливу, які ту молодь зрадили.
По дорозі до місця кінцевого призначення – Магадану ув’язнена дівчина три місяці перебувала на пересильному пункті в Києві. А звідти – дорога за тернистим маршрутом Київ-Харків-Київ-Находка-Магадан, який у сорокові роки ХХ століття здолали сотні тисяч українців.
Про перебування у таборі пані Надія розповідає неохоче. Навіть спогад через шістдесят п’ять літ про нелюдські умови перебування цвіту української нації ятрить їй душу. Судіть самі: тижнів зо три, доки збудували бараки, ув’язнені спали на землі просто неба. Згодом у бараках не було ні матраців, ні ковдр, тож лягали на дерев’яні нари. Зрештою, про табірний “комфорт” і не мріяли, бо після виснажливої каторжної праці на лісоповалі спали як убиті, адже 12 кубічних метрів деревини зрубати і порізати пилкою “баян” двом невільницям не завжди було під силу. У разі невиконання норми доводилося “пильжучити” після зміни. Конвоїри грілися, а виснажені бранки борсалися по пояс у снігу, виконуючи соціалістичну норму, і лише тоді напівпритомні поверталися у табір.
До речі, пригадує Надія Куніцька, конвой завжди попереджав, що “шаг влево — вправо – попытка к бегству, и стреляем без предупреждения”. Отож коли деякі знесилені в’язні не могли без сторонньої допомоги пересуватися, і це бачили конвоїри, то пропонували приреченому відійти убік і розстрілювали. Вважалося, що це була “попытка к бегству”…

ВКРАЇНУ НАШУ
ХРАНИ НАМ, МАТИ…
Коли з фронту повернувся Автоном Куніцький, то був опечалений страдницькою долею донечки, і почав піклуватися про неї. Не забарився лист до високопосадовців Прикарпатського військового округу, де знаходилися справи засуджених. Звісно, фронтовик, який на війні втратив ногу, сподівався, що до голосу його батьківського серця дослухається найчерствіша душа у погонах. Втім, ті ж високопосадовці пояснювали йому, що нічим не можуть допомогти, бо “тройка” звинуватила Надію у важкому злочині.
– Я і досі не знаю, із якими звинуваченнями підписувала протоколи, – зізнається пані Надія, – бо червонопогонники били до нестями.
Однак ходатайство батька все-таки зіграло пом’якшувальну роль: Надії скоротили термін ув’язнення в таборах на 5 років. А за кілька літ кончина “батька народів” Сталіна прискорила її звільнення із неволі. За більш як шість десятиліть чимало крутизламів долі довелося здолати колишній невільниці, але ніколи із її душі не вивітрювався дух вірності ідеї незалежності України…
Як найціннішу духовну реліквію десятки літ пані Надія зберігає у пам’яті ось цю молитву, яка додає їй сил та енергії:
Мати Божа!
О райський цвіте!
Тебе благають
Українські діти.
Не дай в неволі
Нам пропадати,
Вкраїну нашу
Храни нам, Мати!
Де славні предки
Конали в ранах,
Не дай нащадкам
Жити в кайданах!
Дозволь нам жертву
Зібрати живо,
Вкраїну нашу
Храни нам, Діво!
Віталій ТАРАСЮК,
смт. Млинів
Рівненської обл.