Мама вічна і єдина

Довгими грудневими вечорами і ночами, коли сон не може здолати опір дум безкінечних, Ганна Воробей із Хорупаня намагається розв’язати чи не найголовнішу головоломку свого життя: хто ж все-таки благословив її у цей чарівний світ і як склалася доля її батьків?...


УДОЧЕРІННЯ ГАННИ ПТИЧИНСЬКОЇ
Коли Ганнусі виповнилося п’ть літ, одна не вельми розсудлива жінка з Хорупаня привідкрила завісу над утаємниченими сторінками короткого життєпису дівчинки:
А ти знаєш, Ганю, що твоя мама Федора тобі не рідна?
Дівчинка розповіла матусі про цю новину. Ненька щодуху помчалася до язикатої односельчанки і від душі, як кажуть у селі, «вискородила» її, а паростки роздвоєного доньчиного сприйняття від несподіваної звістки заспокоїла мудрою як світ істиною:
Не та мати, що дала життя, а та, котра доглядала і виховувала дитину.
Згодом Ганнуся почала ходити до школи, де й навчилася читати. Якось мама пішла на роботу, а дитина у пошуках розваг забралася на горище. Там звернула увагу на скриньку. Відкрила її – а там листи від тата з фронту. Донька і почала їх перечитувати. А в них майже все про Ганнусю. Тато мамі писав:
- Федоро! Гляди Ганю. Будеш мати до кого обізватися, бо мені не доведеться повернутися додому – над нами б’ють, як над Підгайцями…
Очевидно, батько мав на увазі фронтове пекло, яке варилося і клекотіло над цим селом узимку 1944-го. Згодом листи Ганнуся вивчила напам’ять і знала їх зміст, як «Отченаш»
На дні скриньки дівчинка вгледіла листок, на якому каліграфічним почерком було написано:
Удочеріння. Тичинська Ганна народилася 15 березня 1942 року. Дочка незнаних батьків.
Там було ще щось написано, але дочитати завадила мама, яка нагодилася на оті горищні екскурси в минуле.У мами з очей потекли сльози. Дівчинка і собі не втрималася від сліз…
ПОЛЯЧКА ІЗ СИРОТИНЦЯ
-Не плач, доню, почала заспокоювати Ганю мама.-зараз я тобі все розповім…
У нас із татом сім років після одруження не було діток. Лелека чомусь обминав нашу хату. Коли розпочалася війна, то Андрій, наче відчуваючи скорботний фініш власної долі у воєнному вирі, почав наполягати, щоб взяти на виховання дитину із Дубенського сиротинця. Одного дня зважився остаточно: їдемо в Дубно
Із нами поїхав дядько Парфен, який згодом стане твоїм хрещеним батьком. Коли ми зайшли в сиротинець, то ти сиділа на горшечку. Хтозна, чим ти примагнітила Андрія, але він заходився взяти тільки тебе. Однак няня сказала, що цієї дитини нам ніхто не віддасть, бо вона полячка.
- Ми приїхали саме за цією дівчинкою! – наполіг Андрій.
- Тоді нам порадили звернутися до ксьондза. Мабуть , тато з дядьком Парфеном йому заплатили, бо дозволив тебе забрати. Тоді тобі було шість місяців.
Коли ми з дитиною приїхали у село, то кожен намагався бодай краєчком ока глянути на тебе. А як прийшли в церкву, то переважна більшість не стільки священика слухала , як тримала наше сімейне тріо під контролем…
ВДОВИНА ВІРНІСТЬ
У 1944 році Андрія Вороб’я разом з іншими хорупанцями мобілізували на війну. Донька і донині вважає, що десь на задвірках своєї пам’яті закарбувала спогад, як тато прощався з нею і мамою, хоча їй тоді минуло лишень два роки.
Батькові не судилося повернутися додому з фронтових доріг – фашистська куля обірвала його життя на території Чехії. Мама навчила доньку молитися і впродовж багатьох літ обидві ставали перед образами і щиро молилися Богу. На жаль, нікого ніколи нікому не вдалося воскресити із мертвих…
Після війни Федора Одемчук і її донька сповна відчули гіркі будні вдовиної і сирітської долі. Жінка орала, сіяла, косила, дрова заготовляла, тобто вся робота по господарству звалилася на її плечі. Бувало рубає дрова і плаче на все село. А ще веде уявну розмову зі своїм Андрієм:
-Бач як я мучуся, а ти поклав свою голову у чужій стороні! Ти просив глядіти Ганю, тож я її доглядаю. Але як то непросто, коли від холоду вода в хаті замерзає…
Федора Одемчук до останнього подиху чекала з війни свого Андрія. Вона так і не змирилася, що його немає серед живих на землі.
ТРАГЕДІЯ В ІГНАТІВЦІ
-Мамо, а чого моє прізвище Птичинська? – бувало поцікавиться донька.
- Бо тебе з Птичої привезли у сиротинець,- напівжартома – напівсерйозно відповідала мама. А між тим Ганю цікавили корені її родоводу всеньке життя. Коли ще був живий хрещений батько Парфен, то якось не відважилася у нього розпитувати про перипетії «торгів» у Дубенському сиротинці в 1942 році. Щоправда, в дитинстві донька дядька Парфена Таня, на рік молодша від Ганни, якось під великим секретом трішки її «просвітлила». Мовляв, у них вдома казали: коли ти була в сиротинці, то до тебе «міліція» приводила твою маму. Тоді Ганна не стала заглиблюватися в коловорот цього питання, бо певною мірою навіть соромилася, що «міліція» приводила її маму.У дитячій уяві будь-яка міліцейська «опіка» сприймалася неоднозначно.
Із роками більше просвітив син дядька Парфена – Олександр. Батько йому розповідав, що в селі Ігнатівка жили три брати – поляки Юргулевичі і що начебто тато бачив,як їх розстріляли гітлерівці. А ось Надія Мудрик згадувала, як їй тато розповідав, що тих поляків гітлерівці збиралися вивезти на примусові роботи в Німеччину. Коли ж ота зондеркоманда прибула в село, то чоловіки повтікали до лісу. Німці забрали лишень маму і дружину з дитиною одного з братів Юргулевичів, а господарство спалили. Тоді братів вдома на застали. Може, після цього знайшли і розстріляли в лісі?
Жінку і матір відвезли в гестапо у Дубно, а дитину помістили в сиротинець. Ймовірно, жінку відправили в Німеччину, а перед від’їздом дали змогу попрощатися з дитиною. У сиротинець її привели під конвоєм, тож не дивно, що з роками ця подія трансформувалася у розповідь про те, що до Гані маму приводила «міліція». Приречена на розлуку з дитиною під непоборними обставинами жінка і була мамою Ганнусі.
Про долю бабусі Ганна так і не дізналася. Їй також стало відомо, що мамині батьки Ярмолінські також жили в Ігнатівці. Там мама і вийшла заміж за одного із Юргулевичів – начебто тата Гані звали Стахом.
Ось із таких скупих відомостей Ганна Воробей плекає сторінки власного життєпису. Не дивно, що ночами аналізує обривки спогадів і намагається вибудувати повноцінний сюжет.
ДЕ, ВИ, ЯРМОЛІНСЬКІ І ЮРГУЛЕВИЧІ?
У 1965 році Ганна Воробей звернулася у редакцію журналу «Советский Красный Крест» , щоб з допомогою журналістів цього видання більше дізнатися про свій родовід із польськими коренями. Для початку звідти порадили звернутися у паспортний стіл. Тоді, щоб не образити маму, Ганна відмовилася від будь-яких спроб копатися у втаємниченому минулому.
Після заміжжя за Володимира Вороб’я життя Ганни набрало світлих тонів. Всевишній мудрим, добрим і вродливим чоловіком віддячив їй за роки поневірянь і страждань. Удвох із чоловіком виховали синів Володимира і Віктора, дочекалася внуків.
На жаль, важка хвороба вкоротила віку чоловікові. І мама вже відійшла у засвіти. Із тими втратами інтерес до рідних, які дали їй життя, лише підсилився. Та чи вдасться Ганні достовірно з’ясувати усі обставини трагедії в Ігнатівці, відтворити долі людей, яких так безжально фашистські кати відлучили від крихітки-донечки, покаже час. Але бодай найменший промінчик надії завжди світитиме в душі цієї скромної і багатої на виверти долі жінки…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.