Рятувальниця пам’яток нашої історії

До Надії Мельник, котра проживає у селі Хотин Радивилівського району, приїжджають з усіх куточків України, щоб подивитися на музейні експонати, вік яких становить дві з половиною тисячі років.
– До створення домашнього музею-кімнати — стверджує Надія Мельник, — спонукала необізнаність, незнання історії рідного краю. Коли до нас приїхали на екскурсію і попросили щось розповісти про Хотин (я тоді працювала бібліотекарем), зрозуміла, що майже нічого не знаю. Тож вирішила негайно взятися за рятування пам’яток історії. Ідучи від хати до хати, збирала все можливе: пісні, легенди, перекази… Розпитувала про народні ремесла, їх розвиток. Мені пощастило натрапити на старожилів, серед яких були і люди 1890 року народження. За їх допомогою зібрала колекцію писанок — 300 різновидів орнаментів, які побутували у Рівненській області. Трохи згодом почала брати участь у рукописах разом із І. Свєшніковим — дослідником поля Берестецької битви. З’явилися нові експонати…
Пані Надія показує результати своєї праці із землею-зберігачкою історичних цінностей. Демонструє глиняні вироби Висоцької культури. Потім — шаблю часів Богдана Хмельницького, накомарник, який пройшов Сибір, каторгу, ікону святого Миколая, котрою прадід благословляв сина на Першу світову війну тощо. Вона розповідає з таким запалом, що мимоволі дивуєшся. «І де, — думається, — звідки у тій жінці стільки енергії, стільки сил?» Адже крім справ музейних, на неї щоденно чекає хатня робота, господарство… Та й чи розуміють її оточуючі? Як сприймають?
– Люди ставляться до мене, моєї справи по-різному, — говорить Надія Мельник і на хвилину замовкає. — Знаєте, коли задумуюся над цим, то відразу ж згадую історію життя Мотрі Братійчук — землячки-вербівчанки, відомої професорки, зачинательки астрофізичної школи. Після смерті цієї жінки вулицю, де вона мешкала, хотіли найменувати її ім’ям. Проте більшість односельчан не підтримали цього рішення. Мовляв, хто така Мотря Братійчук?.. Хороша людина, хороша землячка. Але вона далека від них, бо з вечора до ранку дивилася вверх, на небо, а вони — з ранку до вечора вниз, на землю…
Слухаю розповідь Надії Мельник і замислююся.
– Не просто, мабуть, вам, — кажу їй.
– Та ні, — відповідає співрозмовниця. — Якщо ви маєте на увазі різне ставлення до мене оточуючих, то я вже звикла. Це нормальне явище. А так… Слава Богу, що чи не щодня кількість експонатів збільшується. Люди приносять дуже цінні речі. Знають, що у мене їм надійніше. А то сама, підробляючи як соціальний працівник, доглядаючи стареньких, натрапляю на знахідки. Ось, наприклад, нещодавно в однієї бабусі виявила глиняний горщик 17 століття… Я вже настільки втягнулася в музейну справу, що без неї не можу, — продовжує Надія Мельник.
На запитання про те, чи погодилася б за певних умов віддати експонати, які зберігаються в її домашньому музеї-кімнаті, категорично відповіла:
– Ні. Нізащо і ніколи цього не зроблю… По-перше, тут дуже багато родинних речей, зроблених дідусевими руками (не існувало такої професії, якою він не володів би). По-друге, я тут, якою не була б стомленою, відпочиваю, отримую позитивний заряд енергії. Тут з’являються нові ідеї. До речі, зараз думаю про розширення музею-кімнати. Назбиралося багато речей, для яких потрібне нове приміщення (поки що вони на горищі вичікують кращих умов існування). Але якось буде. Час покаже та підкаже що і як. А наразі продовжуватиму свою справу, бо без неї просто не уявляю свого життя.
Юлія БОНДЮЧНА,
Рівне.