Рівне:

Створення та просування сайтів

І вік не завада

Суспільство 27-кві, 2006, 11:109 prov 1 630
Хай там що кажуть про нас, українців, і як би не характеризували нас як людей заздрісних чи недобрих, щодня переконуюсь у протилежному. Попри всілякі труднощі в житті наших людей, вони підтримують один одного, особливо, коли одиноко і скрутно. І слава Богу, поважають старших. А на підтвердження цього – знайомство з костопільчанкою Антоніною Янцевич, котрій днями виповниться 98 років.
Коли йшла на зустріч із цією жінкою, то сподівалася побачити зовсім іншу людину. Адже вік, скажімо, доволі солідний. Зустріла мене донька пані Антоніни Алла, яка саме приїхала із Казахстану відвідати маму, зробити ремонт помешкання.
На запитання, де ж наша довгожителька, донька відповіла:
– Мама наводить лад у коморі. Нікому не довіряє.
Коли в дім зайшла похилого віку господиня, я була щиро здивована її енергії та рухливості.
Так склалося життя, що у глибокій старості пані Антоніні доводиться жити самій.
– Я завжди стараюся бути у домі, – каже вона. – щоб думки не тривожили душу… Усього було на моєму віку. І щастя, і радість, і смуток. Пережила не одну війну, революцію. Поховала двох чоловіків, сина, невістку. Так що згадати є про що, особливо на самоті.
Довгий і складний життєвий шлях пройшла ця сивочола жінка. Народилася вона на Хмельниччині. Матері майже не пам’ятає (їй було 5 років, коли та померла). Батько був ветлікарем, тому доводилося часто переїжджати з місця на місце. Так, перед Великою Вітчизняною війною пані Антоніна опинилася в Рокитнівському районі. Закінчивши педагогічні курси, почала працювати вчителькою молодших класів. Незабаром війна… Коли Рівненщину звільнили від фашистів, продовжила навчати дітей у сільській школі. Та згодом стало часто турбувати серце, тому, побоюючись за своє здоров’я, змушена була змінити роботу на більш спокійну. У 1948 році переїхала в Костопіль, працювала на різних роботах, а з 1960 року – у місцевому кінотеатрі контролером. Звідси і пішла на пенсію. Проте продовжувала працювати. Лише коли постало питання, кому краще доглядати онука, вона залишила роботу і повністю присвятила себе родині. Але й удома завжди знаходила собі заняття. Дуже любила вишивати, в’язати. Шиттям деякий час заробляла на прожиття.
– І зараз собі то фартушка, то нічну сорочку пошиє. Правда, руками, бо для машинки вже зір не той, – підтримала розмову донька. — А в’язання і досі є її улюбленим заняттям. Ось мені недавно кофтинку зв’язала (показує на собі). А оце вишиті нею килимки, серветки (демонструє).
– Усе життя я була серед людей. Тяжко було спочатку, коли залишила роботу, – розповідає пані Антоніна. — Але поступово звикла. Не люблю самотності. Тому дуже радію, коли до мене приходять люди. Розкажуть, що діється довкола, поділяться думками. І стає веселіше. Взагалі, спілкування – це те, що необхідно всім. А одиноким – особливо. З якоюсь частиною домашньої роботи справляюсь сама. В хаті, біля хати щось зроблю, а от в місто – вже не виходжу. З товариства Червоного Хреста приїжджають, допомагають, коли треба. Відвідують сусіди, знайомі, так що скаржитися не можу.
І справді. Я не почула з її вуст жодного слова нарікань на долю. Лише – легкий смуток. Бо самотність, як каже жінка, іноді пригнічує. Але вона намагається завжди бути в русі, рацювати. Бо рух – це життя. І вік цьому– не завада.
Галина МІНЮК,
Костопіль.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору