Не просто Марія

Помаранчева революція – це подія, яка не лише потрясла світ, а й докорінно змінила націю. Зламався стереотип українця. Люди вийшли зі стану байдужості і хочуть бути причетними до всього, що стосується України і кожного громадянина зокрема.
Зразком такого нового типу українки є 52-річна Марія Марчук з Костопільщини – на перший погляд проста, але насправді дивовижна жінка, якою не можна не захоплюватися.
Це ж треба так любити Україну, щоб незважаючи на свій вік і “незавидний” стан здоровя (два роки тому стала інвалідом, чого не афішує), покинути все і однією з перших виявити нестримне бажання їхати до Києва захищати свій вибір!
— Я їду! Якщо вб’ють, то привезуть, а як залишусь жива, то приїду сама, – так сказала Марія чоловікові, коли почула про загальнонаціональний страйк.
А залишала вона вдома не лише чоловіка, а й трьох дітей та п’ятеро онуків. І як сказала, так і зробила. 17 днів пробула на київському майдані. Цю відчайдушність і рішучість виховала в собі ще з дитинства, бо воно було несолодким. Адже виросла ця красива мужня жінка в простій селянській сім’ї, де окрім неї було ще шестеро дітей.
— Важке було дитинство, – згадує Марія. – Батьки працювали у колгоспі. Оскільки я була другою “по-старшинству”, то обов’язків у мене вистачало: вчитися, доглядати молодших сестер і братів, допомагати по господарству. Коли закінчила школу, відразу ж поїхала на сапання буряків у Здолбунівський район, бо треба було допомагати сім’ї.
А через два роки пішла працювати в Костопільський “Міжколгоспшляхбуд” – прокладати автошляхи. Через рік створила свою сім’ю. З’явилися нові турботи. Ростила дітей, працювала в колгоспі на різних роботах. Деякий час була ланковою.
— Але де б не працювала, завжди була отим “борцем за справедливість”, бо не могла дивитися, як кривдять людей. Можливо, це і наштовхнуло мене на думку вступити в УНП, щоб бути в курсі подій і мати можливість щось робити для людей. Бо люблю Україну понад усе. Звичайно, для жінки сім’я – найдорожче. Але коли щось не так у країні, я не можу сидіти, склавши руки.
І її слова – це щира правда. Бо для Марії, як і для всіх нас, революція не завершилася. Вона продовжується. Адже не секрет, що у нас в районі, на превеликий жаль, далеко не все гаразд. І плоди революції невтішні. Та, слава Богу, що є у нас такі, як Марія. А з якою теплотою і гідністю говорить вона про Президента Віктора Ющенка.
— З Ющенком мені пощастило зустрітися не раз. У 2001 році він, будучи на відкритті пам’ятника воїнам УПА у Гутвині, усім нам потиснув руки. А влітку 2003, коли зустрілась із ним на Козацьких могилах, зрозуміла, що саме такий Президент нам потрібен. Він посланий Богом. У період Помарнчевої революції, коли, здавалось, зупинилось нормальне життя і все було в такому напруженому стані, коли молилася і плакала вся Україна, у мене пульсувала одна думка: “Якщо не Ющенко – народ пропав”. І я вірила в його перемогу, а оптимізму додавали віщі сни перед кожним туром.
Наша героїня не лише вболівала за кожен крок тих доленосних днів, а й робила добру справу. У перших двох турах виборів вона була секретарем, а в третьому – членом виборчої комісії у рідному селі Тростянець.
Галина МІНЮК,
Костопіль.