Курортний роман, або випадковість

Збори в дорогу, особливо за тисячу кілометрів від дому, збуджують. Це подразнює нервові клітини, і я втрачаю повноцінний сон, не можу їсти, пити. Словом, звичний спокій можна запити холодною водою. Влітку половина людства кудись мандрує... Хтось — на дачу доглядати за помідорами і викорчовувати бур’яни, а заразом смажитися під спекотним промінням сонця. Хтось вирушає за кордон і доповнює тамтешні колорити “глибокими” знаннями англійської чи іншої мови, але з характерним східнослов’янським акцентом. Когось же більше вабить наш Південь, в оточенні Чорного моря. Іх цікавлятьть билеты Киев Железный Порт.
...Мій потяг прямував на Південь. Кінцевий пункт призначення – Євпаторія. Та хіба без клопотів можна було прибути на це заповітне місце? В жодному разі! Навіть такі дрібниці, як квитки призвели до різкого збільшенння адреналіну в крові. На прямий рейс “броні”, звісно ж, не було. А навіть якщо і була, то, самі розумієте, не для нас з вами. Тож довелося їхати транзитом через столицю.
Щось у мене не завжди складається з мандрівками, точніше з добиранням. “Фартить” аж занадто. Рік тому по дорозі з Пітера до Рівного в потязі намагався один “герой” примоститися на моє місце. Переплутав на п’яну голову. Хоча після мого галасу та лементу сусідів обрав правильний напрямок, вмить “відшвартувавшись”.
На щастя, цього разу обійшлося без пригод в дорозі. Коли вийшла з потягу, Євпаторія постала у всій своїй красі. Ось і таксі. Водій — кавказької національності, звичайно, балакучий, відчайдушно-підозрілий у своїй наполегливості підвезти. Та валізи в руках не дали часу на роздуми.
Комедія розпочалася з номеру в санаторії. “Готичні” дерев’яні ліжка скрипіли, як незмащені колеса старої підводи. А як вам вода по годинах? Не встиг — значить запізнився. До того ж, щоб все-таки скористатися цим благом цивілізації, треба мати чудову реакцію. Це на випадок, якщо зненацька замість комфортно-теплого струменю з крана лився окріп, а за мить бігла вже холодна водичка. Вам подобається? Мені теж! Та в таких умовах за певний час виробляються спеціальні навички (майже як у собаки Павлова), і з примхливим душем можна навіть потоваришувати. Щоправда, без елементів шейпінгу обійтися складно – потрібно постійно то застрибувати під струмінь води, то чимдуж вистрибувати звідти. Про їжу взагалі мовчу. Словом, якщо хочете схуднути, то вам запропонують всі умови у кращих традиціях. Та хіба це має значення, коли...
Хвилі лоскочуть і манять. Занурююсь в стихію прекрасного, йду по воді, як по мрії, не звертаючи уваги на місцевих мачо. Моя ціль — з солонуватим присмаком і кольором блакиті. Романтичний настрій, екскурсії історичними куточками міста і ... Я зустріла його на сходах санаторію. Приємна несподіванка. Класно. Та на даний момент це для мене — як сніг на голову. Подумки звертаюсь до інстинкту самозбереження, але відповіді не отримую. Вранці знову бачу вчорашнього “ельфа”. Моя гордість розпушує пірья. Але дим від його цигарки сколихнула ліву півкулю мозку, і табу вже не існує. Я порушую правила: — Терпіти не можу цього їдкого запаху.
— Вже зав’язую, — не затримався з відповіддю незнайомець. Подивившись один на одного, ледь стримуємо сміх. За декілька днів помічаю, що мій випадковий шанувальник шукає найменший привід, щоб зустрітися. З цим погоджується і моя інтуіція. Авжеж, хлопці захоплюються мною, і, мабуть, не тільки тому, що балакуча, що вмію розказувати байки, існують інші причини. Які? Їм видніше...Відкриваю маленький секрет: мало завоювати моє гаряче серце, спробуйте задовольнити мій холодний розум... Та мить знайомства, мить дружби настає несподівано, і тонка грань переходу від одного до іншого залишилася за межою фіксованого.
— Зустрінемося на запливі, хочу попрацювати рятувальником.
— Спробуй, але я — нащадок русалок. Не боїшся жартувати з водяними?
— Був би дельфіном без стажу, навряд чи наважився б...
— Гаразд, я не позбавлю тебе такої чудової нагоди.
...Моє розпущене волосся розвивається на вітрі. Занурюю легке тіло у воду, але роблю це повільно. Холод пронизує до кінчиків нігтів. Мушу з цим боротися – все-таки представник протилежної статі поруч. Щось подібне відбувається і з ним. Теж тремтить, тільки вигляду не подає. Від цього відкриття одразу потеплішало. Своїм пірнанням ми нагадуємо двох риб: кожен по-своєму рухається і демонструє все, що вміє. Та в мить море починає бушувати. Хвиля накриває мене з головою. Добрячий ковток солоної води збиває з пантелику, не можу вдихнути і... Прийшла до тями на теплому пісочку.
— Що це було?
— Нічого особистого — штучне дихання.
Здається, мій рятівник здатний на подвиги. До того ж, дотепний співрозмовник. Його тонке почуття гумору та своєрідна манера поведінки схиляють мене до наступного побачення. Слід визнати – його безмежна увага до мене насторожувала. Невже спортивний інтерес? В такому випадку жало при мені.
— Не вимушуй до крайнощів, бо мало не здасться, — в голос я цього не сказала, але все було написано на обличчі.
Вечір зустрів нас чарівним настроєм у супроводі дискотеки вісімдесятих. Жінки, вдягнені за тодішньою модою, витанцьовують на високих підборах, не шкодуючи ніг та енергії. А елегантні чоловіки підбивають до них клинці.Слухаючи ритм своїх сердець, ми забуваємо про музику і не помічаєхмо вже нікого, крім неба, всіяного зірками. Він пригортає мене до себе так лагідно і щиро, що я не можу чинити опір і розчиняюся в цій ніжності. Світло місяця падає на землю, і наші янголи злітають в височінь, опинившись на одному полюсі притягання:
А якщо я закохаюсь? Коротка пауза, і моє серце підказує: “Краще б це було взаємно. Розділена любов — сила, нерозділена – слабкість”.
На лимані та на грязях впадаємо в дитинство. Порівнюючи себе зі своїм “Ромео”, розумію — я біла ворона, яка перетворюється на чорну, намастившись з усіх боків. І тут, у розпалі грязевої феєрії, дізнаюся про його болгарське походження. Ось чому ти мені нагадував аборигена південної крові.
...Відпочинок на морі закінчувався. Мить прощання була схожа на випробування. На пероні ми стояли, як витесані з каменю, боялись поворухнутись. Навколо — — натовп, не пройти, не проїхати. Він зайшов зі мною в купе. Я думала, він залишиться в ньому назавжди. Але потяг рушив. Лише покотились сльози. На асфальті з’явилися краплі дощу, до якого я небайдужа. Іноді ховаєшься від зливи під накриттям, аби бути захищеним, а іноді, як зараз, молиш Бога, щоб цей дощ ніколи не закінчувався.
Ірина ПУЧКОВСЬКА,
Рівне.