Паломництво до Пляшевої

Коли приїздиш до Національного заповідника, завжди огортають якість невимовні почуття. У тутешньому селі Пляшева я народився і виріс, з дитинства проймався гордістю за наш волелюбний народ, який не корився загарбникам, завзято відстоював своє право на свободу.
Перша письмова згадка про Пляшеву датується 1545 роком. Важким тоді було життя селян під гнітом феодалів, а також часто доводилось терпіти і від міжусобиць. Після Люблінської унії Пляшева входила до складу Берестечківської волості Луцького повіту Волинського воєводства. Населення потерпало і від неодноразових грабіжницьких набігів татар, зокрема у 1577-1578 роках.
Відомим село стало завдяки одній з найбільших битв національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років.
Під Берестечко на Волині Богдан Хмельницький привів 140-тисячне військо, союзники, кримські татари, виставили майже 28 тисяч. Їм протистояла 200-тисячна армія польського короля Яна Казимира. Бої точилися з 28 червня до 10 липня 1651 року.
Ця битва була невдачею для української армії, але не поразкою. На це вказує український історик Іван Крип’якевич: “Бій під Берестечком хоч і не був такою поразкою для Хмельницького, як це змальовувала шляхта, все ж завдав значної шкоди Запорізькому війську”.
Поразка під Берестечком не тільки не викликала паніки, але ще більше посилила рішучість широких мас. Починалася справжня народна війна проти шляхти.
Козаки в битві показували нечуваний героїзм. Так на одному з острівців серед болота триста козаків прикривали відступ української армії. Сили були надто нерівними: адже проти трьохсот сміливців воювали тисячі жовнірів польської армії. Але герої мужньо відбивали всі атаки ворога. Шляхтичі пропонували козакам здатися у полон. За це вони обіцяли героям життя. Але козаки не вибирали: вони воліли краще героїчно померти, ніж жити на колінах. Один за одним гинули захисники острівця, і ось живим залишився лише один козак. Один проти тисячі ворогів! І, будучи багато разів пораненим, стікаючи кров’ю, він хоробро бився... Довго тривав цей незвичайний поєдинок. Навіть сам польський король зацікавився подвигом козака, приїхав подивитися на героя. Дарував йому життя, аби той лише здався у полон. Але козак боронився далі, навіть тоді, коли в руках у нього залишилась тільки коса. Нею він відбивався від ворогів, які оточили його з усіх боків. Козак загинув, щоб своєю смертю врятувати бойових побратимів, які в цей час виходили з оточення.
У народних переказах, легендах і піснях називають останнього козака з трьохсот оборонців острівця Іваном Нечаєм. Прізвище його давно вже стало легендарним. До речі, у Рівному його іменем названа одна з вулиць.
Мене ніколи не полишає нездоланне бажання вже вкотре прийти на острів Журавлиха, до Михайлівської та Георгіївської церков, оглянути експозиції музею з неоціненними реліквіями, знайденими поблизу річки Пляшівка під час археологічних розкопок, з трепетом в душі підійти до саркофага з останками полеглих козаків та селян-повстанців.
Роковини битви ще з 30-их років минулого століття стали для українців знаменом консолідації патріотичних сил, священним місцем, тому майже щодня сюди приходять люди не лише з різних куточків України, але й з далекого і близького зарубіжжя. Навіть ті, кому поки що не пощастило приїхати до Національного історико-меморіального заповідника „Поле Берестецької битви” у селі Пляшева, напевно ж, багато чули, читали про битву. Наприклад, вірш Тараса Шевченка „Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?”, чи нотатки Миколи Костомарова, чи роман у віршах Ліни Костенко „Берестечко”.
Національний заповідник дає зриме уявлення про героїчну й водночас трагічну сторінку української Істрії, розкриває першоджерела нашого прагнення до утвердження України як незалежної держави.
Національною цінністю є експонати місцевого музею, зібрані в результаті багаторічних археологічних розкопок на місці козацької переправи, що проводилися під керівництвом великого ентузіаста вивчення козаччини, нащадка козацького роду, доктора історичних наук Ігоря Свєшнікова.
На початку XX століття виникла ідея побудови пантеону на місці Берестецької битви, щоб зібрати в ньому останки тисяч безіменних героїв-козаків. У червні 1914 року зведений меморіальний пантеон було освячено, а постійну молитву над загиблими козаками читали ченці заснованого монастиря –скиту. Монастир діяв до 1952 року. Чернече життя на Козацьких могилах відновлено у 2002 році, тут діє православний Свято-Георгіївський чоловічий монастир.
Центральна споруда Козацьких могил – Георгіївський собор, збудований у 1910-1914 роках за проектом архітектора В.М.Максимова. Храм має три престоли: на честь великомученика Георгія Побідоносля, великомучениці Параскеви (в цоколі) та князів Бориса та Гліба (на хорах). Західний фасад собору прикрашає іконостас (художник І.С.Їжакевич).
Увагу відвідувачів заповідника привертає дерев’яний Михайлівський храм (перша половина XVII ст.), який 1912 року було перенесено із сусіднього села Острів. Саме в ньому Коринфський митрополит Іосаф благословив Богдана Хмельницького на боротьбу з поляками мечем, освяченим на Гробі Господньому в Єрусалимі.
Для кожної віруючої та обізнаної людини стає зрозумілим: Козацькі могили у Пляшевій – це наша пам’ять, наша віра в Бога та любов до України.
У XVIII столітті тут діяли загони гайдамаків, яких підтримувало місцеве населення.
Селом пройшли вихори першої і другої світових воєн, які забрали життя сотень моїх земляків. В роки фашистської окупації значна частина жителів проходила вишкіл в Українській Повстанській Армії, за що люди немало натерпілись і від правлячого тоталітарного режиму.
В роки перебудови і з часу проголошення незалежності нашої держави Пляшева - в центрі екологічних і політичних подій. Виступи громадян проти добудови Рівненської атомної електростанції, зібрання демократичнї талановитої інтелігенції на Козацьких могилах... Подвиг козаків і селян, невмирущий у віках, притягує національно свідомих українців, кличе на нові звитяги.

Анатолій Тимошейко,
Радивилівський район.