Дожив звичай до наших днів

Немало здивувався, читаючи „Щоденник” Олександра Довженка. Виявляється, відомий режисер мріяв зняти фільм про Тараса Бульбу, зауваживши при цьому, що козаки у Великому Лузі жили... колгоспом. Але автор мав на увазі не похвалу державної добровільно-примусової системи переходу хліборобів на колективне господарство. Йшлося про толоку – прекрасний звичай наших предків, що рятував у скрутну хвилину. Водночас це був прояв взаємодопомоги, почуття спільності. Пригадаймо, як після війни з німецько-фашистськими загарбниками родичі, сусіди, приятелі спільно зводили житло тим, хто його потребував...
Приємно, що дожив звичай і до наших днів. До речі, не лише в селі, а й у місті, отримавши нові риси й форми застосування.
Є кілька зауважень до історії толоки. Вважається, ніби витоки її сягають часу перетворення первісної общини у сусідську. Пізніше цей звичай панівні верстви використовували як форму феодальної власності (у ХV – ХVІІІ століттях була відома „суха”, „мокра”, „горілчана” толоки). Народна ж толока ґрунтувалася на тому, щоб безкоштовно допомогти тому чи іншому односельчанину, а господар за це пригощав толочан. Що то були за роботи, свідчать їхні назви: зажинки, возовице, гребовище, вальки (виготовлення будматеріалу з глини). Безкорислива праця часто ототожнювалася з поняттям „поміч”, зокрема бідним, сиротам, удовам, постраждалим від стихійного лиха. Працювали „за спасибі”. До речі, громада не схвалювала, коли дехто уникав толоки. До того ж, „відмовники” з часом і самі могли опинитися у скрутному становищі та потребувати допомоги односельчан.
Толоку влаштовували переважно у недільні та святкові дні, а намічене зазвичай встигали закінчити у визначений термін, чому сприяв чіткий розподіл обов’язків, раціональне використання часу, сумлінність толочан. А ще спільна робота перевіряла на вправність молодь, допомагала їй ставати дорослою. Щедра вечеря у домі господаря була своєрідним виявом приязні та вдячності. Від гостини залежала подальша репутація господарів в громаді.
Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття казали: без толоки, як без рук – і хати не зведеш, і сіна не накосиш, і збіжжя не збереш. Приклади толоки є і в наші дні. Коли в обійсті Григорія Сабани, мешканця Сторожева, виникла пожежа, хлів урятувати не вдалося. Уже наступного дня на згарище завезли камінь, дерево, шифер (районна влада допомогла коштами). А далі за справу взялися односельчани. Залили фундамент, звели цоколь. І через тиждень сім’я пенсіонера знову мала приміщення, таке необхідне у господарстві. А що могли б зробити старенькі, якби не безкорислива допомога сусідів, рідні, знайомих, котрі дружно зібралися на призабуту толоку на порозі зими?
Не залишили односельці в біді й пенсіонерку Євгенію Сидорук із села Світанок. Немилосердний „червоний півень” знищив дах будинку. Із району допомогли, доставивши шифер, крокви, балки, а сусіди швидко звели дах. Селянка переконалася, що біда об’єднує. Добре, коли на неї відгукуються небайдужі.
А ось приклади із життя міста. У 80-ті роки минулого століття у Корці стадіон „Колос” споруджували толокою. Та з часом він перетворився на об’єкт, куди заходити не хотілося. „Доброзичливці” зірвали ворота, розвалили цегляну огорожу, потрощили лавки на трибунах, футбольне поле перетворилося на пасовище для кіз та корів, навкруги виріс бур’ян і гори сміття. У керівників районної влади увірвався терпець – вирішили усі разом потрудитися на стадіоні. Залучили до справи старшокласників, трудові колективи будівельних організацій. І матеріал для ремонту знайшли, і робочу силу. Ось так ожив рідний „Колос”, стадіон знову став центром спортивно-масової роботи району.
По суті, толокою відбудовували зруйновані страшним смерчем будинки, об’єкти соціально-культурного призначення, окремі підприємства у Сторожеві, Весняному, Жадківці, самому райцентрі. Тоді на допомогу потерпілим прийшла не лише держава, а й мешканці сусідніх районів. Звичайно, за роботу ніхто грошей не брав. Люди працювали швидко і якісно, розуміючи усю важливість справи.
Останнім часом в проведенню толок сприяють міжнародні фонди, зокрема від світового банку. Так, Український фонд соціальних інвестицій, що працює разом із банком, впроваджує в області 36 мікропроектів: у Корецькому районі 16, а в сусідньому Острозькому 20. Частину коштів дає фонд, а частину – громада. За словами Тетяни Бовт, представника фонду, у нашому регіоні заплановано відкрити дитсадок, 4 ФАПи, 2 мікропроекти спрямовані на забезпечення мешканців чистою питною водою, а також впорядкувати 27 шкіл. На це вже витрачено 12,6 мільйона гривень. Так, у селах Березівка, Весняне та Устя Корецького району відкрили фельдшерсько-акушерські пункти, в селі Іванівна – шкільний спортзал, у Калинівці – початкову школу. У селі Великі Межиричі толокою ремонтували один із навчальних корпусів школи-гімназії, який побудували ще до революції. Громада зібрала 13 тисяч гривень, районна влада виділила 55 тисяч гривень, а Український фонд соціального інвестування – 600 тисяч. За ці кошти вдалося зміцнити стіни і перекриття, перекрити дах, встановити металопластикові двері та вікна, утеплити корпус. Використовуючи нові технології, модернізували систему опалення.
Також за кошти, зібрані громадою в селі Сатиїв, що на Дубенщині, відкрили дитячий садок на 21 місце. Використали приміщення гуртожитку школи, що пустувало. Гроші збирали по копійці. Не стояли осторонь сатиївські фермери та підприємці, а також батьки дошкільнят. А ще сільраді вдалося перемогти у конкурсі проектів на отримання мікрогрантів, який оголосив Волинський ресурсний центр для підтримки громадських ініціатив Рівненщини за сприяння Міжнародного фонду „Відродження” (мікрогрант становив 14 тисяч гривень). Загалом на реконструкцію витратили майже 100 тисяч гривень. Але якби будували нове приміщення з нуля, то потрібно було б викласти не один мільйон. Сільська громада мріє про розширення дитсадка, щоб його вихованцями стали ще 24 малюки з Сатиєва.
Можна пригадати і толоку релігійних громад, що зводять молитовні будинки.
Соціологи вважають, що громади все частіше вдаватимуться до цієї форми взаємодопомоги, що вчить людяності.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район