Авторка роману “Овід” перекладала англійською поеми Шевченка

Восени 1890 року 26-річна Етель Ліліан Буль пила чай у свого російського друга — революціонера Сергія Степняка-Кравчинського, 39 років. Раптом до кімнати ввійшов обірваний і голодний чоловік. Гість представився Михайлом Вільфрідом Войничем. Йому 25 років, утік із Сибірської каторги. Сподівається, що Степняк допоможе йому облаштуватися в Лондоні.


Його нагодували, перевдягли. Войнич почав було розповідати про свої пригоди, як раптом пильно глянув на Лілі:
— Скажіть, — запитав, — а ви не були у Варшаві на Великдень 1887 року?
Лілі кивнула. Вона зупинялася у Варшаві дорогою до Петербурга.
— А ви були у парку навпроти Цитаделі?
— Була.
— Я сидів у цій самій Цитаделі. Дивився на парк, на людей на волі й бачив вас. Я вас запам’ятав.
Лілі подумала, що юнак вигадує, аби позалицятися. Та Войнич казав правду. За приналежність до організації “Пролетаріат” його заслали до Іркутська на п’ять років. Він зумів звідти втекти.
Пригоди Войнича тривали чотири місяці. У Гамбурзі якийсь час жив у доках, допоки не потрапив на корабель, що вирушав до Англії. Аби заплатити капітанові, довелося продати свої окуляри й жилет. На останні гроші Михайло Вільфрід купив оселедця та хлібину. Коли прибув до Лондона, у кишені був лише оселедцевий хвіст. Лілі захоплено слухала цю розповідь. Невдовзі вони почали зустрічатися. Разом перекладали праці Маркса й Енгельса. А влітку 1892 року побралися.
Тим часом Степняк поїхав до Америки шукати гроші на видання журналу “Вільна Росія”. Після повернення заснував Фонд вільної російської преси. Там друкували пропагандистську літературу й доправляли таємними каналами в Росію. Етель йому допомагає: редагує журнал, працює над збірником “Російський гумор”. А про свого чоловіка якось написала у листі знайомому: “Наш нігіліст непогано почуває себе під моїм начальством. Він навіть погладшав і помалу перестає хворіти. Чи не повинен цар мені щиро дякувати за те, що я бережу його власну царську дичину?”
Якийсь час Етель вела за чоловіка листування. У нього була скалічена права рука. Колись жандарм проколов її багнетом. Лілі навіть ухитрялася без “ключа”, читати зашифровані листи, що надходили з Росії. За порадою Степняка узялася за написання роману ”Овід”. Сергій нібито став прототипом її головного героя Артура.
Та не лише він надихав письменницю. У Львові, куди Етель поїхала відвезти нелегальні книжки для подальшого їх переправлення до Росії, вона завела роман з англійським шпигуном 23-річним Сіднеєм Рейлі. Лілі поїхала з ним до Італії, збрехавши чоловікові, що їде працювати в архівах. Після повернення Етель до Лондона Войнич розсварився зі “степняківцями”. Лілі неодноразово намагалася їх помирити — марно. Разом з ним мусила покинути фондистів Степняка. Подружжя відійшло від революційного руху й оселилося у Челсі.
Роман “Овід” вийшов у Лондоні 1887 року невеликим тиражем. Згодом і в США. Американський рецензент написав, що твір пані Войнич шкідливий для молоді, бо його сторінки наповнені блюзнірством і богохульствами. Реклама подіяла — увесь американський тираж швидко розійшовся.
Михайло став торгувати антикварними книжками. Якось в італійському місті Фраскаті він придбав старовинний манускрипт, тепер відомий як “Манускрипт Войнича”. Книжка була написана дивними літерами. Судячи із зображень рослин, один з її розділів присвячений ботаніці. Михайло Вільфрід стверджував, що колись манускрипт належав імператорові Священної Римської імперії Рудольфу ІІ, який жив XVІ ст. Вони з дружиною спробували дешифрувати книжку, але без результату. Етель закинула письменництво й захопилася музикою. Понад 30 років вона писала ораторію “Вавилон”, присвячену скиненню самодержавства в Росії.
1920 року подружжя емігрувало до Америки й оселилося у Нью-Йорку. Михайло влаштувався працювати у книжковій фірмі. А Лілі відшліфовувала свій “Вавилон” і кантату “Підводне місто”. Жили скромно. Продаж манускрипту міг би полегшити їм життя, але Войнич ні за які гроші не бажав прощатися з книжкою. 1930 року він помер.
Етель Ліліан усамітнилася, перестала виходити на вулицю. 80-річною вона написала продовження ”Овода”. Та роман не мав такого успіху, як перший. Померла 28 липня 1960-го у віці 96 років. За заповітом, її прах розвіяли над Центральним парком Нью-Йорка.
На початку 1898 рокуроман Етель Ліліан Войнич “Овід” почав виходити окремими розділами з цензурними купюрами у російському журналі “Мир Божий”. Багатьох із тодішньої молоді твір надихав іти у революцію. А згодом на ньому виросло декілька поколінь радянських людей. Багато хто думав, що авторка насправді — чоловік, жила у першій половині XIX ст. і була членом таємного революційного товариства “Молода Італія”.
У середині 1950-их радянська журналістка Євгенія Таратута вивчала творчість Войнич, працювала в архівах. І з’ясувалося, що авторка “Овода” жива-здорова. Живе в Америці, пише музику. До неї терміново виїхала група радянських журналістів і письменників.
Звістку про популярність свого роману в Радянському Союзі та багатомільйонні тиражі Етель сприйняла зі здивуванням. Її засипали “Оводами” на всіх мовах народів СРСР і сотнями листів. Навіть виплатили гонорари. Показали їй і радянську екранізацію “Овода”.
— Ні, це зовсім не те, — сказала, переглянувши стрічку.
Лідія ГОРОХОВСЬКА,
“Газета по-українськи”