Історія королеви двору

Вона була зіркою свого двору і вся околиця “стогнала” від її вибриків. Школяркою Каріна надривно солувала в літературно-музичних композиціях, від чого потерпали мешканці перших поверхів будинку біля якого знаходилась легендарна молодіжна “тусовка” Зелена Лавочка. Патлаті дружки ревно оберігали свою Королеву від нападів пенсіонерок і погроз дільничного, підставляючи під “вогонь” свої, обпалені полудневим сонцем, обличчя. Каріна, в свою чергу, відплачувала їм тим самими – була і радником, і товаришем, і сестрою, а також справедливим арбітром у суперечках. Хоча дівчатка ненавиділи Каріну і люто заздрили їй. З точки зору цих маленьких міщанок Каріна займала по своїй красі одне з останніх місць в дівочій ієрархії їхнього району. То чому ж цій “сірій мишці”, з жахливим носом і в великих окулярах приділяв увагу навіть такий серцеїд, як красунчик Ларик? Правда, в очі Каріні казати таке ніхто не наважувався, адже для чого псувати “фінгалом” старанно нафарбовані оченята?
В один прекрасний
день весь двір завмер від подиву. Із підї’зду будинку вийшла вона. Навіть малюки, які бавились в пісочниці, не говорячи вже про “ крутих” хлопців двору та бабусь-пенсіонерок, не повірили своїм очам. Замість порваних джинсів та за’язаної на оголеному животі кофтини, на Каріні була… сукня! Темно-синій шовк досить ефектно виглядав на її загорілому тілі, а на ногах були модні босоніжки. Світлі кучері легко розвіював вітерець, а підфарбовані карі очі без окулярів стали зовсім іншими – беззахисними та ніжними. Усвідомлюючи власну привабливість та неперевершеність, Каріна повільно пройшлась двором. І тут, невідомо звідки, з’явився красунчик Ларик зі своїми хлопцями, і всі завмерли в очікуванні. Першим відреагував Гарік – права рука Ларика. Помахуючи головою, він проспівав: ”Я гото-о-ов целовать песок, по которому ты-ы ходи-и-ла!” Решту хлопців спромоглися тільки кинути кілька фраз таких як:”Ух ти!”, “В натурі!”. І тільки красунчик Ларик, який уже давно був палко закоханий у Королеву двору промовчав. Нічого не пояснюючи, Каріна пішла далі. А ввечері Ларик дізнався, що його кохана прогулювалась набережною з якимось моряком із італійського судна.
Антоніо і Каріна
зустрічались не часто, але, власне, розлука і робила їх зустрічі ще бажанішими. В перервах між його візитами вона наполегливо заучувала фрази із італійського розмовника, і з кожним разом дивувала свого коханого знаннями італійської мови. По два-три місяці Каріна жила одними очікуваннями зустрічі з Антоніо, який обіцяв її забрати в далеку Італію, де їй не потрібно буде працювати, де теж є море і де у них буде троє діточок. Ларика вона уникала, почуваючи себе у чомусь винною. Хоча в чому?..
А потім сталася біда: Антоніо пропав. Пройшов місяць, другий, третій, п’ятий… І тільки згодом вона дізналася, що Антоніо женився на дочці одного багатого судновласника…
– Дорогий наш Олександре! 25 років – це вже достатньо серйозний вік для мужчини. Ти став мужньою, зовсім дорослою людиною. Нехай же тобі завжди яскраво світить зірка, допомагаючи в роботі та особистому житті! – пролунала промова з уст тітки Ларика. Багаточисленні гості заметушилися, наливаючи, випиваючи, закусуючи за Олександрове здоров’я. Появи Каріни ніхто і не зауважив. Ніхто, окрім самого Олександра. Він з радістю зустрів свою Королеву, міцно-міцно її обійняв, твердо вирішивши вже ніколи її не відпускати…
Весілля не було – так вирішила Каріна. Їй зовсім не хотілось щоб сусідки-пенсіонерки мали новий “предмет” для обговорення – як личить весільна сукня вагітній нареченій. Тож розписавшись, молодята символічно посиділи з батьками та родичами в тісній двокімнатній квартирі Каріни. А через два місяці гордий Олександр вийшов у двір тримаючи на руках завернуту в ковдру донечку, названу в честь його бабусі Софійкою. Поруч йшла Каріна, материнство якій пішло тільки на користь. Як завжди, їх супроводжував шепіт сусідок:” Ох, намучиться Сашенька з нею! Дитина напевно нагуляна, а він, телепень, дивіться – іде собі і сяє, як новенька копійка!”
Мешкати в батьківському будинку видалось важко. Скандальна мати Каріни була не задоволена зятем, оскільки той, на її думку, мало заробляв грошей. А тут, ще й брат Віктор почав випивати… Маленька Софійка, відчуваючи напружену обстановку в квартирі, часто без причини плакала. Тому Олександр вирішив переїхати в старий заміський будинок своєї бабусі.
Разом зі своїми друзя-
ми дитинства, в минулому патлатими хуліганами, вони швидко довели до ладу “розвалюху”, перетворивши її в справжнісінький казковий будиночок. Каріна стала в ньому доброю господинею. Встигала зробити все: і води наносити, і пічку натопити, і курей нагодувати. На їхньому подвір’ї завжди було багато сусідських діток, котрі, як оси на мед, зліталися на смачні пиріжки тітоньки Каріни. Зі своїми рідними вона не спілкувалась з тих пір, як мати заявила: “Ідеш? Покидаєш мене з цим п’яницею? То щоб ноги твоєї більше тут не було!” Звичайно, їй дуже хотілося побачити маму і того дурня Вітьку, але горда Каріна вважала: “Не повертайся туди, де тебе образили!”
– Каріна, приїжджай скоріш, Вітька прогнав маму,– пролепетала в телефонну трубку колишня сусідка тітка Женя. Залишивши Софійку у знайомих, Каріна чимдуж помчала у дім матері. П’янючий брат намагався щось промовити, але всі його спроби були марними.
– Де мама? Де? – обливаючись слізьми, Каріна вхопила брата за комір і почала трясти його так, що здавалось у нього відірветься голова. Несподівано двері відкрилися і до квартири увійшла сусідка з квартири навпроти.
– Мама, Каріночко, в лікарні… ну, в тій… де лежать люди, в яких із психікою не все в порядку. У неї був приступ, от Вітька викликав лікарів та й каже: “ Забирайте, мовляв, ненормальну, нехай живе там, разом з такими, як сама, а то ще заріже когось…”
Каріна кинулась в лікарню. Як виявилось, мама знаходилась там вже місяць. Красива колись жінка перетворилася на худюще створіння з туманним поглядом. Доньку вона не впізнала. Тоді Каріна рішуче заявила, що забирає маму додому.
– Не раджу, – тихо промовив лікар. – У неї почастішали припадки, вона не контролює навіть, пробачте, природні потреби…
Незважаючи на переконування лікарів, Каріна все ж забрала хвору маму до себе.
– Чому ж ти мене не дочекалася? – ображено запитував Олександр, повернувшись з роботи. – Ми б разом, якось…
І тут по радіо в кухні пролула пісня у виконанні Андріано Челентано. Олександр, який зазвичай виключав все з чого могла звучати італійська мова, вперше не відреагував. Хриплий голос Андріано Челентано м’ягко відлунювався в теплих вечірніх сумерках. А дітвора біля воріт, затаївши подих, спостерігала, як посеред подвір’я, біля старого дерев’яного столу в тіні крислатого горіха, танцювали в такт музиці Софійчині тато і мама…

Ангеліна ПЛОЩАНСЬКА,
Рівне.