Рівне:

Створення та просування сайтів

Оксанка

Таке життя 03-лип, 2008, 09:219 prov 1 321
Самотність у її очах незмінно була величезною і неприборканою силою, яка змітала все на своєму шляху. Не раз вона, бідолашна, бачила оту Самотність в очах Оточуючих. Не раз чула, як гірко було тим, хто НІКОЛИ у своєму житті не мав НІКОГО.
Тоді ці, Чужі, як Оксанка їх називала, вили і скиглили. Бувало, ті «ридання» добирались навіть до її маленького сховку – старого лахміття та ганчірок, недбало залишених КОЛИСЬ КИМОСЬ тут, у цьому темному підвалі.
Оксанка в такі миті воліла б краще не жити на Землі, аніж вислуховувати все це. Але вони регулярно повторювалися, і НІХТО не вправі був щось із цим вдіяти.
Тоді вона довго не виходила із свого кубельця, хай навіть як хотілося їсти, і намагалася вгадати: чи доведеться і їй зустрічати останній свій день так само, наодинці з Самотністю?
Оксанка була ще дуже маленьким щеням, всього кілька місяців. Народилася тут – у цьому темному та вогкому підвальчику однієї з багатоквартирок, але уже встигла полюбити його понад усе на світі. Влітку тут був справжній затінок – темний і великий, він одразу при вході обіймав своєю прохолодою. А взимку, розповідали Інші, можна було запросто погрітися біля батареї. І навіть поспати там, якщо бути впертим та настирливим. Вона цього ще не знала, адже це було її перше літо тут.
Оксанчина мама БУЛА. Безперечно. Тільки, загубилася десь – вона була переконана. Адже Місто ВЕЛИКЕ. Про це свідчило безперервне гудіння машин на дорогах – і це було правдою.
З тих пір як вони бачились, точніше, її бачила мама, бо Оксанка тоді точно ще нічого не могла бачити, пройшло близько двох місяців. Правда, Оточуючі кажуть, що більше, але вона тому не вірить.
Один – два дні після тієї першої зустрічі, доходили чутки, ніби машина збила КОГОСЬ поряд з їхнім будинком. Більше після того вона не приходила, але маленька Оксанка чітко відчувала – мама обов’язково повернеться. Лишень знайде ЇЖУ. Поняття «часу» було їй ще малознайоме, тому вона просто чекала.
Оте «чекання» приносило Оксанці силу – силенну задоволення: біганина по дворі, пізнання навколишнього світу у вигляді сусідських дворів, перші бійки за ЇЖУ, солодка дрімота дощовими днями, або тоді, коли просто не хотілося нічого робити…
Було літньо, весело і добре. Крім того, мама мала скоро повернутись!..
У підвальчику, де усі жили, було завжди шумно. Це була одна велика сім’я, яку Оксанка дуже любила, і де могла бути вічно. Правда, нікого, окрім себе, вона не знала на ім’я, та й, власне, чому її так називають, теж не знала. Але, за великим рахунком, це було не так уже й важливо…
Сьогодні вночі Самотність ТАКОЖ приходила до неї. Оксанчина свідомість гарячково намагалася зрозуміти ХТО Ж ЦЕ і ЧОГО ВІН ХОЧЕ, а дрібне тільце її шалено тремтіло від страху, боязко втискаючись у «сховок». Чим глибше – тим надійніше.
Маленька Оксанка добре затямила – не можна показувати цій дивній істоті свою слабинку, свій страх. Бо тоді день за днем, раз за разом, ота неспинна сила глибше і глибше проникатиме всередину, поглинаючи все на Світі.
Проникатиме прямісінько у серце.
І вона справді зуміла заховатись. Не скиглила. Навіть не виявила себе жодним звуком, хоч як було моторошно і холодно, хоч як хотілося плакати… Лише важке «туп… туп … туп», що лунало зовсім поруч, віддавало крижаною тугою і смутком…
Липневий ранок дихав спекою. Оксанка задумано сиділа на подвір’ї. Повз неї швидко змінювалися картинки:
— А ви бачили, вчора по телевізору показували…
— Уявляєш, він навіть не дав мені договорити! А після цього…
— Ні – ні, йому не пече, але ті ліки треба купити обов’язково…
— Каркас потрібно ставити не там, я тобі ще перетелефоную…

— Мамо, мамо, подивись який милий песик! А давай візьмемо його СОБІ, мамочко!
— Вадику, ну що за дурниці! Ти ж навіть не знаєш, який він! Може, навіть, ЧИЙСЬ! А коли хворий?.. Ні – ні, це НЕМОЖЛИВО! І, потім, тато? Подумай, ЩО скаже він?..
— Ну мамо, мамусю!.. Ти ж обіцяла!.. То чому не зараз?!..
— ?!
— Ну?..
— ?!.. Ну добре, добре, давай! Але з татом будеш розмовляти сам!
— Ура – а – а – а – а – а – а – а!..
ХТОСЬ рвучко підняв Оксанку на руки. Величезні блакитні очі – ось що побачила вона найперше. А потім раптом зрозуміла: МАМА і Самотність більше не повернуться.
Тепер Оксанка ЇХНЯ.
Аня ТКАЧУК,
Дубно.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору