Фатальна помилка

Час пливе рікою життя… Кожна мить розбивається на тисячі скалок, залишаючи глибокі сліди.
Вона сиділа перед екраном телевізора і до болю стискала пальці. Доза, яку вколола собі кілька годин тому, ще діяла. У неї залишилося дві години, а там… ломка. Олександра думала. Гроші, які вкрала у батьків, скінчилися. За що купити наркотик? Можливо, її друг Микола чимось зарадить. Хоча у нього останнім часом криза. Мама засікла, що він колеться, і Колі довелося втікати з дому, щоб не потрапити у наркодиспансер. Де він зараз – Олександра не знала, не бачилися уже два дні. Добре, що хоч її батьки ще нічого не знають. Вони б не пережили. Особливо мама, яка свою єдину донечку любила більше життя. От лише за роботою вона так і не помітила, як її втратила. Мама, мабуть, думає, що її Олександра, як і раніше, вчиться на відмінно, читає книжки про любов та наївно вірить у добро. Не знає рідненька, що в університет Саша не навідувалася вже півроку, а за дозу готова на все, навіть своє тіло продати.
При думці про батьків дівчину починала мучити совість. Старалася вникнути в те, що показують по телевізору, але нічого не виходило. Спогади, наче зграя чорних ворон, осідали на її думках. Саша згадувала день, коли спробувала наркотик. Тоді на дискотеці Коля, якого вважала найкращим другом, вмовив її вколотися. Вона йому довіряла, знала, що поганого не порадить. Потім був другий раз, третій, і Саша не помітила, як «підсіла на голку». Стала наркоманкою!.. Це слово зажди лякало Олександру. А в результаті те, чого боялася, стало її долею. Життя посміялося над нею. А, можливо, навпаки? Можливо, вона сама познущалася зі свого життя, зруйнувавши його. Що ж тепер? Як жити далі?
У дівчини розболілася голова. Вона хотіла спокою, хоч знала, що у цьому світі його більше не знайде. А, може, ще є вихід?
Дівчина піднялася, дістала домашню аптечку і тремтячими руками почала діставати різні пігулки. Вони допоможуть знайти інший світ, нове життя або ж подарують той же спокій.
Олександра лежала на дивані і не дихала. На її устах застигла блаженна посмішка. Напіврозплющені очі дивилися вдалечінь, ніби чогось очікуючи. А завтра буде новий день. Будуть її похорони…
Світлана КУРАН,
Рівне.