Рівне:

Створення та просування сайтів

ЗНАЙШЛА СИНА ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ

Таке життя 09-січ, 2009, 11:399 prov 1 310
Ольга прокинулася після наркозу. Її голова була така важка, що й не намагалася нею повернути. Руки і ноги були наче приковані величезними ланцюгами. Язик задерев’янів і не слухався взагалі. Та й на серці в Ольги було важко, як ніколи. Лиш очі світилися, мов дві вуглинки в печі. Жінка водила ними і вздовж, і впоперек кімнати, але нікого біля неї не було. Можливо, це навіть на краще. Вона могла дати волю своїм емоціям.
Їй було важко після складної операції на серці. Ольга, перенісши таке хірургічне втручання, змогла залишитись на цьому світі, та по жінці не було видно, що саме цього вона найбільше хотіла. Дивно, що після операції людина не раділа життю. Для інших на її місці це здавалося б абсурдом, але не для Ольги.
Нікому не було до неї діла, та це навіть на краще, бо ж ніхто не турбував її своїми питаннями, не докоряв їй, не виправляв її життєвих помилок. Лише промінчики сонця лагідно торкались її обличчя, і Ользі було так приємно від цього, що вона забула про все на світі. Та недовго довелося жінці радіти сонячному промінню. Двері в палаті заскрипіли, і перед нею постала високоросла медсестра. Вона якось більше з удаваною усмішкою привіталась до Ольги, а потім повідомила, що зараз прийде лікар, аби її оглянути. Коли почула слово „лікар”, її наче затіпало. Якби могла, то пташкою випурхнула б у вікно. Так їй зараз було соромно за велику помилку, яку зробила, коли мало що усвідомлювала у своєму житті.
Невдовзі до пацієнтки прийшов і сам лікар. В руках у нього був розкішний букет троянд. Поставивши його у вазу на тумбочці, він тихо привітався: „Доброго дня, мамо”. Ольга, спускаючись глибше під покривало, ледве змогла відповісти водночас і лікарю, і сину. „Як ви почуваєтеся, як ваше здоров’я?” — продовжував він. Вона мовчала. Лише серце стукотіло так, наче хотіло вирватися із грудей. „Мамо, не переживайте, уже все позаду, — ласкавий голос лікаря порушував спокій у палаті. – Що було, те уже пройшло. Адже ж ви моя мати, правда?” Ольга після цього питання залилась плачем. На душі було так важко і соромно, що не знала, куди подіти очі. Закрившись долонями, лежала і важко стогнала, більше від душевного болю, ніж від післяопераційного. На мить заплющила очі, і перед нею постав той страшний день, який змінив усе її життя.
Ольга добре пам’ятає день, коли народився синок. Та не став він для неї радісним. Мало того, що дитина народилася позашлюбною, ще й лікарі повідомили, що первісток не протягне і тижня. Цілими днями слізьми омивала тоді малого хлопчика. Уже не хотіла ні їсти, ні спати. Не знала, чи ніч на дворі, чи день. Хлопець, якого любила всією душею, дізнавшись про вагітність Ольги, кинув її і невдовзі одружився з іншою. Вона залишилась наодинці зі своєю бідою. Навіть батьки замість того, щоб підтримати свою доньку, ледве не вигнали її з дому. Та цим Ольга мало переймалась, найбільше її турбувало життя її хлопчика. Хай би і хлопець кидав її хоч разів десять, хай би і батьки все життя докоряли дитиною, аби тільки хлопчик був таким, як треба.
Молода мати бачила, як життя дитини гасне на її очах. Такий важкий депресивний стан став основною причиною її вчинку. Узявши одного дня малого, вона відвезла його у місто і залишила під дверима дитячого будинку разом з деякими речами. А сама подалась шукати кращої долі. Чи знайшла Ольга кращу долю, чи ні — хто його знає. Але те, що через деякий час жінка вийшла заміж і народила дітей, говорить що життя в неї хоч трохи налагодилось. Так і жила вона в селі, де крім важкої праці і домашніх клопотів більш нічого не знала. Аж поки не загострилася давня хвороба серця. Діти з чоловіком заледве вмовили її піти на операцію. Навіть знайшли найкращого в місті лікаря, який погодився прооперувати.
Коли лікар запросив на консультацію до себе в кабінет, серце билось неспокійно. У ході розмови вона побачила на шиї молитовку, яку наділа своєму немовляті, коли залишала його на поталу долі. Руки в жінки затряслись і потягнулись до молитовки. В голові шуміло, як в неспокійному морі, а кров у жилах стала гарячою, як магма. Незграбно тримаючи в руках до болю знайому річ, ледве вимовила: „Си-ноч-ку… Мій син”. І впала непритомною.
А коли прийшла до тями, то Олегу було вже все відомо. Від самого народження і до сьогоднішного дня щиру правду розповів чоловік Ольги. Розповів, як довго жінка мучилась, як картала себе за той вчинок. У скількох снах приходив до неї її син! Скільки сліз вона виплакала за своєю дитиною. Не один місяць вона потратила на пошуки синочка, але все було марно. А коли народилися знову діти, потроху змирилася з тим страшним вчинком. І намагалася бути хорошою матір’ю, аби Господь хоч трохи змилувався за те, що так вчинила з власною дитиною.
Невдовзі в коридорі почулись кроки людей. З привітанням і радістю до неї кинулись діти та внуки. У дверях з двома маленькими хлопчиками стояла жінка. Пояснювати Ользі, хто вони, не було сенсу. В обличчях хлопчиків вона відразу впізнала свого маленького Олега, а в жінці – невістку. Несміливим кроком вони разом підійшли до пацієнтки і обняли її. Вперше Ольга відчула себе щасливою людиною. Адже за багато років нарешті зібралася вся її родина, хоч і за таких обставин. Коли почула від хлопчиків, яких не знала навіть як звати, слово „баба”, розплакалась, як мала дитина. З одного боку ліжка сидів її чоловік з усіма дітьми і внуками, а з іншого — її Олег з невісткою та хлопчиками. Ольга сиділа між ними і, дивлячись то на одних, то на других, тихо плакала. На біле лікарняне простирадло закрапали сльози радості і каяття.
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче
Сарненського району.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору