Рівне:

Створення та просування сайтів

Материнська образа

Таке життя 27-січ, 2005, 14:119 prov 1 536
Шість годин потрібно було їхати, тож Горпина лягла на нижній полиці в купе, закрила очі й під стукіт коліс поринула в спогади... Перед очима постало все її вдовине життя. А овдовіла Горпина рано. Усього десять років прожила зі своїм Грицьком. То були щасливі роки. Та невблаганна смерть розлучила їх. Втрата була велика, вона ще й досі ятрить душу. Йшли роки, сваталися до Горпини і парубки, і вдівці, бо ж гарна була молодиця, однак усім відмовляла. Згадувала, як вони клялися з Григорієм у вірності, і зрадити його не могла. Навіть мертвого. Тож усю любов, усе своє життя присвятила єдиному синочку - Іванку.

Ріс він слухняним, у всьому допомагав матері, і це була для Горпини найбільша радість. Свій день народження вони відзначали в один день, бо ж так народилися... Навернулися на очі сльози, коли згадала, як малий Іванко вперше приніс їй на свято букет пахучих польових квітів. Вона ж завжди пекла його улюблені пампушки із сиром. Не могла забути, як син подарував хустину за заощаджені гроші, які виплачували їм у школі за зібраний металолом і макулатуру. Коли вчився в інституті, теж не забував привітати матусю зі святом.

Мріяла мати й про онуків, бо ж знала про кохання Іванка з чорнобровою односельчанкою Катрусею. Не втручалася Горпина в їхнє кохання. Катя була з доброго роду, роботяща дівчина. Іншої невістки вона собі не уявляла…

Та життя непередбачуване. Якось, коли вже Іван закінчив інститут, працював у місті, після чергового приїзду в село повідомив матері, що одружується. Зраділа мати, мов дитина. На очах з’явилися сльози. Вона давно вже хотіла почути такі слова від сина. Та радість була недовгою, бо Іван заявив матері, що одружується не з Катею, а зовсім іншою дівчиною з міста. Затріпотіло материнське серце.

- Мамо, що я з нею наживу? - зухвало сказав Іван. - А Оля - донька великого начальника в місті, тож у мене будуть перспективи вийти в люди.

- Ти ж не кохаєш її, синку, - ледве вимовила Горпина.

- А кохання, мамо, це коли достаток, коли є гроші, - відповів Іван.

У Горпини потемніло в очах. Не думала вона почути такі слова від сина. Чи ж таким виховувала його? Відчувала, що втрачає сина...

Весілля справляли в ресторані. 3 рідні Іван не запросив нікого, крім матері. Вона сиділа одна серед чужих людей, мов сирота, ніхто до неї й не підходив... Коли запросили до весільного столу, щоб привітати молодих, йшла ніби не своїми ногами. Розгубилася Горпина, бо ж уперше в житті була серед таких людей. Не знала, що й сказати. Коли поверталась, промовила: “Бажаю дітки, щастя. Хай завжди буде з вами Бог”. Горпина ж була віруючою людиною. Поцілувала сина, нахилилась до невістки, а та, дивлячись на цю сільську жінку, відвернулась... Горпина не знала, куди подітись від сорому. Хотілось тікати світ за очі звідти, та пожаліла сина...

Іван дійсно влаштував своє життя. Тесть допоміг йому посісти добру посаду, просувався вище і вище, усе більше віддалявся від матері. I боліло їй серце від того. Чужі люди допомагали їй у всьому, рятували від хвороб, а сину було ніби не до неї. Не колихала мати синових дітей, та й не бачила їх зовсім, бо ж міська невістка не пускала їх у село й сама не навідувалась ніколи…

Йшли роки. Вгрузала в землю батьківська хата, а син будував собі та дітям палаци. Якось згадав про маму, привіз її до себе. Вона аж руками сплеснула, у голові запаморочилось від побаченого. Таких покоїв колись і пани не мали, як її син. Не зраділа мати, а схвильовано запитала: “Звідки це в тебе все, синку?” Іван тільки посміхнувся.

- Ой не від Бога це, сину, не тією стежкою ти пішов, по якій я тебе наставляла.

Та Івану було байдуже, що казала мати. Він ішов своєю дорогою.

За спогадами Горпина задрімала, крізь сон почула, як оголосили ту станцію, до якої мала їхати. Коли потяг зупинився, вийшла на перон. Ніхто її не зустрічав, бо ж телеграми сину про свій приїзд не давала. Хотіла зробити йому сюрприз. Уявляла, як зрадіє, коли побачить її. Адресу синову знала, та й була впевнена, що до нього втрапить. Бо їй здавалося, що такого будинку, як в її Івана, не було ні в кого. Тож таки, хоч із допомогою людей, потрапила.

Коли підходила до будинку, трусилися ноги. 3 другого поверху чулися веселий гомін, пісні. То справляли ювілей Івана. Мати приїхала вчасно, вона так і розрахувала. Ніби не своєю рукою натиснула на кнопку дзвоника. Двері відкрилися, і на порозі з’явилася жінка. То була її невістка, яку вона після їхнього весілля й не бачила. Тож прийняла її Ольга мало не за жебрачку.

- Іди звідси геть, - закричала. Потім когось покликала. - Іди прожени її.

На порозі з’явився чоловік. Вона впізнала сина, уже змужнілого, з сивиною на скронях. Хотіла кинутись до нього в обійми, та не змогла. Іван, роздивляючись стареньку, згорблену бабусю з клунками в руках, таки впізнав у ній свою маму. Але не зрадів, як розраховувала Горпина, тільки здивовано сказав:

- Ой, мамо, а ми тебе й не чекали.

Взяв її за руку й повів до хати. Його зупинила Ольга й сердито прошепотіла: “Принесло її в такий день. Усе свято зіпсує. Може, хочеш осоромитись, та ще й до гостей заведеш?”. Горпина чула невістчині докори й ледве не впала, та Іван підтримав її, повів у кімнату:

- Ось тут, мамо,, відпочинь з дороги. У мене там високі гості. Якось незручно. Коли все скінчиться, ми з тобою, мамо, поговоримо.

I вийшов з кімнати. Зрозуміла Горпина, що не чекали її тут, що зачерствіла синова душа. Вона ж думала, що на синових іменинах найбажанішим гостем буде вона, мати, а виходить, що її навіть соромляться показати людям... У голові запаморочилось, кволою рукою дістала валідол, поклала під язик. А зверху гуляли, співали, проголошували тости ювіляру. Коли був тост за батьків Івана, хтось запитав: “А де ж твоя мама?”.

- А вона щойно приїхала, відпочиває, - промовив Іван.

- Так негоже, щоб твоєї матері не було серед нас. Негайно приведи її сюди.

Іван миттю кинувся вниз. Радісно відкрив двері кімнати, де була мати, і сполотнів. Вона лежала на підлозі нерухомо.

- Мамо! - закричав він, почав її трусити. Вона ледве відкрила очі і кволим голосом промовила: “3 днем народження тебе, синку”.

- I тебе теж, мамцю.

Але вона вже не чула синових слів. Її рука опустилася. Зупинилося серце, не витримало тої образи, коли почула, що син її соромиться. Іван підняв легеньку, мов пір’їнку, маму на руки. По килиму покотилися пампушки з сиром, які везла вона для нього. Побачив їх Іван, заридав на всю хату. Бо ті пампушки нагадали йому найщасливіші роки його життя. Плакав, що старенька мама, долаючи кілометри, їхала, щоб поздоровити його з ювілеєм, а він забув привітати її хоча б поштовою листівкою, не пригорнув до себе, коли приїхала...

Плакав, та вже пізно.

Володимир ПІНЧУК
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору