Не суди – і не будеш судимий...

– Піду на вечорниці до Теклі, – сказала чоловіку Устина.
– Що, вже язик свербить? Хочеться комусь кістки перемолоти? — невдоволено мовив Петро. — Іди, хіба тебе втримаєш?
Устима не барилася. Попорала по господарству й подалася до сусідки. Текля сиділа під теплою грубкою, ніби й чекала на неї:
– От добре, що зайшла, Устю, а то мій Опанас поїхав до доньки в місто. Мабуть, заночує там, коли досі немає. А самій так скучно у хаті.
Сусідки раді були одна одній. Про що тільки не розмовляли! Устина любила судити людей. Вона все знала, всіх зачіпала, вчила, як жити треба. Текля тільки слухала та підтакувала. Гостя в розмові не втрималась і запитала:
– А чого це Опанас поїхав до доньки? Щось сталося?
– Ой, не питай, Устю, – відкрилася перед нею Текля. – Син наш, Михайлик, задумав женитися, то поїхав хазяїн, щоб порадитись з дочкою, як краще весілля справити.
Для Устини це було новиною. Сама дивувалася: як вона про таке не знає, з цікавості аж затрусило.
– А хто ж у тебе буде за невістку? — відразу запитала. — Чи, може, це таємниця?
– Як ти про таке досі не знаєш, аж не віриться, – усміхнулась Текля. – Соньчину Ганьку бере наш Мишко.
В Устини й мову відібрало. Дивилась на сусідку виряченими очима й мовчала. Аж раптом:
– Так вона ж горбата! Куди твій Мишко дивився?
У Ганьки й справді виднівся невеличкий горбик на спині, бо ще коли булла малою, пошкодила хребет. Звертались батьки до лікарів. На ноги поставили, але слід від тієї хвороби залишився на все життя. Утім, дівчину Бог не обділив вродою. Коли помер її батько, усю чоловічу роботу по господарству взяла на себе. Про неї ніхто в селі поганого слова не казав. А Устина не здавалась:
– Що, хіба дівчат у селі нема, що бере таку?
Текля навіть образилась на сусідку:
– Знаєш що, Устино, їх Бог звів. Вони покохали одне одного, і я не маю права втручатись. А чим тобі Ганька не подобається? Що, вона з такою важкою долею не заслужила щастя?
Устині нічого вже було казати. Попрощалась і вийшла з хати. Вдома поділилася новиною з Петром, а до вечора все село знало, що Опанасів Мишко буде сватати Ганьку. Так постійно був хтось в Устини на язиці.
– Не суди, доню, нікого, – повчала її мати. – У тебе ж також діти ростуть.
– Ой, мамо, мої діти мене ніколи не осоромлять, – продовжувала гнути своє.
Час минав. Повиростали діти Устини та Петра: два сини й донька. Старший Іван постійно їздив на заробітки. Одного разу звідкілясь привіз собі дівчину. Устина бігала по сусідах, не могла нахвалитись:
– Ой, яка в мене гарна невістка буде! Ні в кого такої немає!
Оксана й справі була напрочуд вродливою. Коли гуляли весілля, усі задивлялися на неї. Молодиці казали: “Ой, не пара їй Іван. Як могла така дівчина полюбити його?”. А парубки очей з неї не зводили, особливо сільський ловелас Грицько, який не пропускав жодної спідниці. Після медового місяця, а може, трохи й пізніше, Іван залишив молоду дружину з батьками й поїхав із хлопцями знову на заробітки. Плакала Оксана, не пускала, та заспокоїв її:
– Оце ще декілька разів поїду, зароблю грошей, і купимо квартиру в місті.
Оксана заледве погодилася на такі умови. А він ще їй казав: “Я ж ненадовго залишаю тебе. Вахта всього два місяці”. Тож їздив Іван, а свекруха слідкувала за невісткою, бо ж бачила, як хлопці прицмокували, коли стрічалися з нею. Нікуди не відпускала з хати, хіба що один раз у тиждень до міста за покупками.
А коли приїхав син із заробітків і дізналася, що невістка вагітна, аж руками на радощах сплеснула. Як настав час і на світ з’явився хлопчик, бігала по сусідах, ділилася своєю радістю. Іван тоді вже нікуди не їздив, був поруч із дружиною та сином. Коли приходили до Устини сусіди чи рідня й питали, на кого схожий онук, бо ж не показувала дитя нікому, аби не зурочили, казала: “Викапаний Іванко”. Хоч ще важко було розпізнати якусь схожість. Але гляділа бабуся внука, з рук не спускала. Іван також радів синові.
А маленький Андрійко підростав, уже й на ноги спинався, ходити пробував. Раділи всі в хаті. Але ту радість невдовзі захмарила далека родичка Устини Уляна, яка нагодилася до них у гості. Хай би краще вона мовчала, а то відразу, глянувши на дитину, випалила: “Так це ж вилитий Грицько”. Помітно було, як зблідла Оксана. Свекруха із сином якось на це й уваги не звертали, а тут після слів родички справді вловили схожість Андрійка з сільським донжуаном. Усі в хаті ніби поніміли, Устина зло глянула на невістку:
– Признавайся, сучко, це правда? Де й коли ти з ним стрічалася?
Оксана переконувала, що хлопчик схожий на Івана. Бо хіба могла признатись, що то сталось тоді, коли їздила на базар. Грицько не міг упустити такої красуні – у місті наймали на декілька годин кімнату в готелі. Під тиском усе ж призналась в зраді. Устина, хоч як боляче їй було розлучатися з Андрійком, якого любила більше всього на світі, вигнала невістку з хати. Іван після того запив, поїхав на заробітки й більше не повертався додому. А в селі поговорили, та й перестали.
Невдовзі повідомив батькам про своє одруження і менший син Павло.
– Мамо, – якось несміливо мовив Павло, – я беру собі за дружину Настю Гордієву.
Устина ледве не впала:
– Так у неї двоє дітей, її чоловік покинув.
– Не покинув, – уточнив Павло, – а вона сама його вигнала, п’яницю.
Мати ще не встигла й слова мовити, як Павло продовжив:
– І не відбивайте мене, бо я її кохаю і від свого не відступлюсь. Я не хочу весілля, піду жити до неї.
Не змогла переконати сина мати, тож змушена була змиритись. Навіть вечірку зробили. Пішов Павло жити до Насті. Життя в них склалося, хазяйнували собі помаленьку, від батьків нічого не вимагали. Тільки в Устини все одно на душі був камінь, коли приходив до неї син з чужими дітьми. Вигнала одне дитя з хати, а тепер на тобі – двоє. Серце стискалося від болю, але терпіла.
Через рік, коли пішов Павло жити до Насті, принесла радісну звістку й донька Таня. Повідомила, що в неї є хлопець у місті, де вона вчилась, і вони вирішили одружитись.
– Ой, дай Боже хоч тобі щастя, доню. Молитимусь за тебе, коли лягатиму спати й вставатиму.
Та, певно, Бог не почув її молитов. Бо через місяць, коли батьки вже чекали доньку з нареченим, вона приїхала додому сама – змарніла, заплакана.
– Що з тобою? – стривожено запитали.
– Мене залишив Ігор, він одружується з іншою.
Устину ніби струмом ударило, в очах потемніло, бо ж бачила, що в доньки вже живіт виріс.
– О Боже, за що моїм дітям така кара? – підняла руки вгору й заголосила.
– А це кара за те, Устино, що ти судила чужих дітей, — сказав Петро. – Скільки раз тебе просив, щоб не робила цього. Ти ж постійно ходила в церкву, молилася Богу, а заповіді його не виконувала. Бо в одній із них сказано: “Не суди – і не будеш судимий. А тебе ніби сатана підганяв. От і маєш за те. Але, на жаль, не ти, а наші діти.
Устина після того, що сталося зі старшим сином, уже нікого не судила – не мала права. Судили її. Але, видно, до того в неї було стільки тих пересудів, що впало на всіх її дітей. Бо Господь такого не прощає.
Володимир ПІНЧУК,
Сарни.