Доле моя, доле...

Баба Настя сиділа у своїй убогій хатині під холодною грубкою, її всю трусило, в голові туманилось, серце ніби зупинялось. То після сьогоднішнього візиту до наймолодшої невістки їй так стало недобре, що й жити не хотілося. Та й для кого? Всі її найрідніші вже сплять вічним сном, залишивши її на цьому світі, як сироту. Це, напевне, за якісь гріхи Бог держить її на цій землі, думала. Бо чому не забирає до своїх? Ридала на всю хату, але її ніхто не чув. Коли трохи заспокоїлася, лягла на тапчан, вкрилась пуховою ковдрою і намагалася заснути, а перед очима пропливало все її життя.
Насті йшов дев’ятнадцятий рік, коли вийшла заміж за Трохима. Обоє були з бідних сімей, тож ніхто з батьків не втручався в їхнє кохання, як часто буває. Настя була найстаршою серед братів і сестер багатодітної родини. Батько радів, що на одного рота буде менше в хаті. А жило молоде подружжя після весілля в батьків Трохима, та коли помер дід Опанас, перебралося в його хату.
Життя складалося добре, розуміли одне одного, працювали, наживали добра. Народила Настя чотирьох синів. Щоправда, один із них ще маленьким помер від застуди. А Антон, Василь та Іван батькам на втіху росли здоровими, дужими, працьовитими. Сусідка, бувало, казала: “Ой, не пощастило тобі Насте. Важко буде з чотирма чоловіками...” Але помилилася, бо хлопці вміли виконувати будь-яку роботу, не соромились і жіночої – у всьому допомагали Насті: і в городі, і в хаті, і їсти наварять. Сини жаліли матір, бо ж бачили, що вся домашня робота на ній, батько завжди був зайнятий своїми справами. Настя іноді казала: “Ой, дітки, це не ваша робота, сама впораюся”. На що чула у відповідь: “Краще ви, мамо, відпочиньте. Для нас за радість допомагати Вам”. Доходило іноді й до того, що деякі молодиці в селі докоряли своїм донькам, які лінувалися працювати: “Ви беріть приклад з Трохимових хлопців. Вони ніколи без діла не сидять”.
Летів час, минали роки, повиростали хлопці, відслужили в армії, одружилися. Старший Антон і середній Василь побрали дівчат зі свого села, тут і жили, а наймолодший Іван знайшов свою долю у місті, де вчився. Там і жив із сім’єю.
Антон, коли привів дружину в хату, відразу задумав будуватися, бо ж бачив, що біля батьків тісно. Трохим був майстром на всі руки, знався і на будівництві. Невістка Таня росла без батька, то ж не було на кого надіятись. Ось так з Божою силою, з допомогою людей за півтора року звели будинок. А коли Антон відокремився від батьків, привів невістку в хату Василь. І знову ж ті самі клопоти, бо довелося і йому будувати хату. Але Трохим з Настею не відчували втоми, аби дітям було добре. Настя з невістками знаходила спільну мову. Ще коли жили разом – не сварились, а коли відокремились, то й поготів. Часто ходила до дітей, хоча й удома роботи вистачало. Ще й встигала невісткам допомагати на городі, а вони народжували їй онуків, яких вона так любила... Здавалося б, жити та радіти Трохиму і Насті. То нічого, що самі так і залишилися в старенькій, ще батьківській хаті. “Нічого, — казала Настя, — якось доживемо тут свого віку, аби у дітей було все добре. Хай живуть щасливо...”
Але хто знає, що чекає на людину в житті? Одного зимового вечора, коли Настя з Трохимом вкладалися спати, зайшов до них старший син і попросив батька, щоб наступного дня, коли розвидніє, поїхав з ним в ліс по дрова. Той погодився. До півночі Трохим не спав, все думав, де ж то кращих дров заготовити синові. А під ранок почули гучний стук у вікно. Коли Трохим відчинив двері, у хату з голосінням вбігла невістка зі страшною звісткою – помер Антон. Хіба можна було батькам повірити в таке? Майже голі й босі побігли по снігу до синової хати. Антон лежав у ліжку бездиханний, уже холодний. Кричала мати над сином, та він її не чув. Ось так, від крововиливу в мозок, помер здоровий чоловік, який ніколи й не хворів.
Важко пережили смерть сина Настя з Трохимом. Материне серце, мабуть, було міцніше, бо батько відразу зачах, а через півроку не стало і його. Забрав Антон до себе. Настя й це пережила. Таня через півтора року вийшла заміж вдруге. Від свекрухи, утім, не відвернулася, заходила, допомагала, чим могла, та й Настя часто навідувалась до неї. Але хіба могло витримати материнське серце, коли бачила, що на обійсті її сина господарює чужий чоловік? Зрештою, і сама зрозуміла, що вона вже тут не потрібна, у її невістки була друга свекруха. Щоб розрадити серце, стала частіше заходити до середнього сина. Бачила, що Василева дружина Уляна її недолюблювала, але знала, що син не дасть образити. Та й менший Іванко часто навідувався до матері. То ж помалу Настя ніби заспокоїлася, хоча із серця дві смерті – сина й чоловіка, викинути не могла. Але жила, бо в неї залишилося два сини, які тримали її на цьому світі.
Та хіба надовго поселився в материному серці спокій? Через рік після смерті батька загинув в автокатастрофі Василь. Невістка недовго сумувала, вийшла заміж за Василевого товариша, який розлучився з дружиною. Туди дороги для Насті вже не було, бо Уляна переказала через людей, щоб свекруха до неї не ходила. І це за все добро, що робила невісткам. Тож залишився в Насті один-єдиний синочок Іванко. Молилася, як лягала спати і як вставала, щоб Бог послав йому міцне здоров’я та довгий вік. Іван приїздив до матері на вихідні, допомагав у всьому, розраджував її, бо ж бачив, як осунулася на обличчі за ці останні трагічні роки. “Не журися, — казав, — мамо, я тебе не залишу саму, заберу в місто. У мене роботи немає, будемо відпочивати. Ти й так натрудилася за все життя, та ще й стільки горя зазнала ”.
“Ой, синку, синку, — думала мати, — тобі й самому там місця немає”. Бо ж, бувало, ночувала в Івана, коли їздила на базар, бачила, як поводиться з її сином “городська” невістка. Не раз було, що й при свекрусі приходила додому пізно, напідпитку. Мати хитала головою, а син заспокоював: “То, мамо, в неї робота така, що працює допізна”.
Коли минуло два роки після смерті Василя, Настя трохи занедужала. Їй уже хотілося поїхати до Івана, трохи відпочити, та не довелося. Бо знову влетіла в хату страшна звістка – помер її останній син, остання надія.
Смерть була якоюсь загадковою. Ніхто не міг пояснити матері, від чого зупинилось його серце. Коли хоронили Івана, мати стояла над домовиною сина й не зронила ні слова. Бо вже тих сліз у неї не було, всі виплакала. Її серце ніби закам’яніло, дивилась на покійного скляними очима і не могла втямити, що проводжає сина в останню дорогу, ніби то був сон. Дружина голосила над чоловіком, але Настя не вірила в щирість її сліз. Бачила, як якийсь парубок заспокоював її. Напевне, родич, подумала, хоча й сумнівалась.
На сороковини сина мати приїхала заздалегідь, ще в п’ятницю, в обідню пору. Двері в квартиру були чомусь не замкнені на ключ, тож вона тихо увійшла. Її не зустріли, ніби й нікого вдома не було. Коли зазирнула в кімнату, побачила невістку, яка сиділа на колінах в того парубка, що заспокоював її на кладовищі. Серце облилося кров’ю. Коли невістка побачила свекруху, сполошилася. Та Настя мовчки взяла сумку в руки та й вийшла з квартири. Ніхто її й не зупиняв.
Зрозуміла, що й тут вона вже зайва.
Пішла мати на кладовище, знайшла синову могилу, виплакалась, та й поїхала додому. Настя не могла втямити, за що так Бог покарав її сім’ю. Можливо, то людська заздрість. Бо ж не від однієї молодиці в селі чула: “Ой, яка ти, Насте, щаслива. В тебе і чоловік добрий, і сини такі гарні, не питущі, добрі господарі, а мої п’яниці, життя від них немає”. І вийшло так, що ті п’яниці живуть ще досі, а її чоловік з синочками сплять вічним сном. Ніхто вже не заздрить бабі Насті, тільки співчувають. Бо дійсно, такого горя, як вона, в селі ніхто не зазнав...
Володимир ПІНЧУК,
Сарни.