МУДРІСТЬ МАКАРА МУДРЕНКА

ЗАГОВОРИВ
ХЛОПЧИНА В... 9 РОКІВ!
Власне, на світ Божий Макар з’явився у 1922 році в Озлієві у сім’ї беручкого і вмілого Василя Мудренка. З часом озліївський господар купив у Добрятині 13 десятин землі, бо думав, як облаштувати долю трьом синочкам-красеням. Але вона готувала йому інший сценарій, написаний на небесах.
Гірким випробуванням для Василя Мудренка стало те, що наймолодший синочок не говорив. Підростало дитятко, але розмовляти не могло. Спочатку батько думав, що з роками все обійдеться, але коли настав час синові йти до школи, зрозумів, що самотужки із цим лихом йому не впоратися. За порадою односельців та лікарів відвіз дев’ятирічного Макара у Львів до фахівців-логопедів. Цілий рік вони муштрували добрятинського хлопчину, але їхні зусилля дали відмінний результат — Макар заговорив. Отож, коли після лікування повернувся в село, кожен добрятинець намагався заговорити із дитиною, аби на власні вуха пересвідчитися: сталося диво і підліток розмовляє, як і всі його ровесники. Зрозуміло, односельці раділи такому зціленню, хоча дехто інколи і жартував з Макара, нагадуючи фрази із його колишнього самобутнього словотворіння.
На жаль, цю радість уже не міг відчути батько, бо раптово захворів і у розквіті літ помер. Тож привезли Макара зі Львова додому в осиротілу хату інші люди.
МАКАР В АМЕРИКУ
НЕ ПОЇХАВ
За панської Польщі Макар працював у власному господарстві, а також молотобойцем у кузні. Дужому юнакові подобалося те заняття: тут до сили потрібні були і вміння.
У традиційні хліборобські клопоти добрятинців втрутилася війна і надовго вибила людей зі звичної життєвої колії. Мама Макара, котра закінчила два класи за царської Росії і вважалася освіченою жінкою, ставши свідком гітлерівської навали, якось у глибокій зажурі засумнівалася:
— Не буде України, Макаре!
Та син заспокоїв неньку:
— Україна буде, мамо!
Тоді 19-річний юнак був упевнений, що рано чи пізно українська держава буде вільною і самостійною.
У 1942 році Макар замість сестри поїхав у Німеччину на примусові роботи. У м.Емельсхаузен працював на заводі, а що там виготовляли — ні тоді, ні сьогодні не знає.
Цікава придибенція сталася з ним у 1945 році після визволення із поневолення американськими військами. Три місяці українець працював газозварювальником у саперній частині американської армії. Сталося так, що заокеанський вояка запропонував Макару після війни виїхати у Сполучені Штати Америки. Мовляв, будеш мені за сина, бо дуже вже до душі припав йому працелюбний і кмітливий парубок із Волині. Але Мудренко не погодився, бо вабив додому поклик землі рідної.
ТЕРНИСТА
ДОРОГА ДОДОМУ
Разом із двома поляками американці доставили Макара у радянську військову частину.
— Зрадники! Бульбаші! — недружелюбно зустріли співвітчизники.
Аби уникнути трагічних непорозумінь, Макар себе теж видав за поляка, бо розмовляв польською, як і рідною. Ну, а радянські командири якихось лінгвістичних хиб не виявили.
Трьох побратимів відправили із Берліна у місто Майн. Просіяли їх крізь сито особливого відділу армії, але і бувалі чекісти у повоєнному поспіху не розібралися, що й до чого, хто з ким і куди.
Згодом колишні остарбайтери три доби пішки маневрували територією Німеччини, доки потягом не дісталися у Польщу. Тут Макар розлучився із польськими друзями Юзіком та Антеком, натомість зустрівся з Андрієм Ковалем із Малих Дорогостаїв. Два земляки дісталися до річки Буг і тиждень вибирали момент, як і де подолати водну перепону. Однієї ночі їм це вдалося. Лісом добралися до шосе Брест-Ковель. А тут, як кажуть, із води у полум’я, бо натрапили на трьох енкаведистів. І знову Макара шпигонуло слово «бульбаші», яким охрестив їх нетверезим голосом один із військовослужбовців. А в доважок до сказаного намірився діставати пістолет із кобури, аби розстріляти. На щастя, два інші воїни були тверезими і не дали колезі вчинити наругу над незнайомцями.
Макара Мудренка й Андрія Коваля доставили у пересильний табір у Ковелі, звідки їх мали відправити на роботу у Росію. Та допоміг водій автомобіля, котрий перевозив майбутніх вояків трудармії: за «імпортну» сорочку він вивіз їх за 45 км від Ковеля, звідки земляки пішки попрямували на Луцьк.
Перед обласним центром Волині їх знову затримали і відправили у табір на Гнідаві, де кілька діб провели разом із німецькими військовополоненими. А коли з’ясували усі обставини їхніх поневірянь, то відпустили додому...
«ЗАКОННИКИ»
В ЧЕРВОНИХ ПОГОНАХ
А вдома чекали невтішні вісті. У 1943 році загинули старші брати Григорій і Микола. У ту пору у наших краях було неспокійно — українські повстанці продовжували боротьбу з радянським режимом. У ході цього двобою в поле зору органів НКВС потрапив і Макар Мудренко: його запідозрили у скоєнні страшного злочину на Заваллі. Швидкі на розправу спеціалісти у червоних погонах довго не думали, а підвісили добрятинця ногами до стелі і таким чином вибивали у нього покази. Однак мужній чоловік себе не обмовив, «законники» залишилися ні з чим. Тим більше, що згодом з’ясувалося, хто вчинив той злочин. Макар і через 60 літ із вдячністю згадує Олександра Дзісюка, котрий виручив, бо довів енкаведистам, що злочин вчинили не вони.
52 ГЕКТАРІВ
ГОРОХУ ЗА... ДОБУ
У 1948 році в селі організували колгосп. Макар Мудренко почав працювати в МТС. Згодом його направили в Дубно навчатися на комбайнера і з 1950 року він 32 хліборобські сезони віджнивував у місцевому господарстві. Розпочинав зернозбиральний марафон на причіпному комбайні у зв’язці із тракторами «Сталінець», «НАТІК», ХТЗ-7, на яких у різні часи працювали Степан Лісецький, Василь Онищук, Василь Себало.
Згодом досвідчений механізатор пересів на СК-4. І донині із його душевних оберегів не зникає хвилююче відчуття, яке переслідувало у гарячу жнивну пору, коли його колега-суперник Павло Корнійчук додавав на полі змагального азарту. Було й таке, що за день обмолочував 52 гектари гороху. Причому, без допомоги помічника, котрий того рекордного дня відлучився у сімейних справах. І хоч Макар тоді навіть не пообідав, однак про це не жалкує. Щоправда, орденами і медалями добрятинського трудягу не нагороджували, але грамот зберігає стільки, що вистачить для персональної виставки в музеї.
Після виходу на пенсію Макар Мудренко ще 17 років доставляв односельцям балонний газ. І донині у Добрятині із вдячністю згадують статечного газовика, котрий додавав людям настрою і зручностей.
ПОЗИКИ НЕ БРАВ,
БО ЖІНКУ ШКОДУВАВ
Ще одна життєва пісня Макара Мудренка — дружина Ніна. У тривожній післявоєнній невлаштованості йому було не до залицянь і парубоцьких походеньок. Звісно, не обминав молодіжних забав, але високого, стрункого вусаня жодній дівчині не вдавалося зачарувати ні вродою, ні веселою вдачею, ні лагідним характером. Серце колишнього остарбайтера, котрий з роками набув статусу бувалого парубка, вивело на юну чарівницю із чорними бровами. І навіть різниця у віці (18 років) не стала перепоною для вірного кохання, бо роки зозуля лічить, а любов вимірюють лише серце і душа.
Тоді на свято Василя 1957 року Макар і Ніна побралися. Відтоді майже піввіку у злагоді і любові тішать білий світ, якому подарували сина — копію батька. А про теплі і ніжні стосунки подружжя Мудренків красномовно свідчить такий факт. Будувати хату і господарство їм ніхто не допомагав. Лише сестра подарувала 200 рублів. Отож, довелось сімейній парі розраховувати лише на чотири руки. Тоді можна було взяти кредит, але Макар відмовився і, зрештою, обійшлося без нього. А не хотів цього робити лише з однієї причини:
— Якби, боронь, Боже, зі мною щось сталося і дружина залишилася одна, то цей борговий хвіст звалився б на її плечі, — по-філософськи виважено резюмує господар. — Я такого не міг навіть припускати.
Чи кожен із нас керується такою мудрістю, у якій головним духовним стрижнем виступає доля коханої, рідної, близької людини? Сподіваюся, нікому не зайве осмислити цей духовний принцип 84-річного добрятинця. Від цього барви життя лише посвітлішають...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.