Утік з Німеччини із редактором «Золотого колоса»

Пугачівка і навколишні села у довоєнний період були інтернаціональними. Поряд із українцями зачасти по-сусідськи у злагоді жили поляки, чехи, німці, євреї. Це давало змогу людям збагачувати свій досвід набутками сусідів із закордонним корінням. Арсен Харчук мав здібності до вивчення іноземних мов. Не дивно, що, спілкуючись із чехами, німцями чи поляками, закарбовував у пам’яті слова і речення із мов, якими говорили односельці. Врешті, така мовна практика сприяла тому, що пугачівський парубок став вільно розмовляти чеською, німецькою, ну і, звісно, польською, адже викладання у школі тоді велося якраз мовою Міцкевича.
Втім, особливих дивідендів зі свого лінгвістичного арсеналу Арсен не мав. До пори до часу. Коли ж у 1942 році гітлерівці стали вивозити наших земляків на примусові роботи у Німеччину, то у число остарбайтерів потрапив і 21-річний Арсен. Зрозуміло, що знання німецької дали йому відчутні переваги: парцював на броварні. А там, звісно, було легше, ніж горбатити на промислових об’єктах. Мав пільгу: замість трьох цигарок щодня йому виділяли пачку. Пива можна було напитися від пуза, а ось із харчами було сутужно.
Однак на броварні Арсен довго не затримався. Запримітили наглядачі, що підгодовує співвітчизників відходами виробництва і спровадили його на розвантаження цементу та інші важкі фізичні роботи біля міста Вупротель. Під час перекурів завів розмову із охоронцем — знову використав знання мови. Якось під час розмови звернувся до охоронця із проханням, щоб посприяв повернутися на попередню роботу — на броварню. Однак німець порадив викинути з голови такі бажання і пояснив:
— Якщо тебе сюди перевели, то тішся, бо могли відправити і в концтабір!
Іншим разом Арсен завів мову із наглядачем і без будь-якої дипломатії запитав, як би додому повернутися. І арійська душа зглянулася над кмітливим українцем. Німець порадив, куди піти, що купити і куди з’явитися.
Коли ж Арсен підійшов до гурту співвітчизників, то вони його зустріли не вельми гостинно. Коли ж завів розмову з іншою групою українців, то щастя посміхнулося нашому землякові: йому трапився інтелігентний чоловік, котрий виявився редактором журналу «Золотий колос». Вдома у Пугачівці Арсен читав це видання, а кілька примірників і до цього часу зберігає родина. Одне слово, порозумілися, і редактор посприяв Арсену Харчуку аби уникнути ускладнень під час перетину німецько-польського кордону.
Зі Львова до Дубна пугачівець добирався попутніми автомобілями із вояками вермахту. І знову виручило знання німецької мови. Німецькі водії залюбки шварґотіли із Арсеном. А коли він ще й заплатив їм марку-другу, то готові були везти на край світу.
Однак біля Верби у Дубенському районі закінчився автомаршрут і Арсен ступив на рідну землю. Недовго був у Німеччині — якихось півтора-два місяці, але розлука з ріднокраєм видалася болючою. Та не встиг він зібратися з думками, як потрапив під облаву мадярських частин вермахту. Арештували вчорашнього остарбайтера і відправили за колючку у Дубні. Там кілька днів перебував у ролі перекладача, а згодом знавця німецької мови відпустили додому.
Але і вдома спокою не мав. Арсен Харчук був майстром на всі руки: і столяр, і швець, і, як кажуть, на дуді гравець. Звісно, його умілі руки не забарилися використати повстанці. Шив їм чоботи, заготовляв картоплю, цибулю і закопував це добро у землю, тобто складав продовольство для вояків УПА. У повстанських акціях участі не брав. На думку сина, за панської Польщі батько часто дискутував із членами КПЗУ, мав свою думку, яку і відстоював у полеміці. Про ці пристрасні перепалки знали і провідники УПА. Ймовірно, аби уникнути наслідків можливого ідеологічного чи політичного впливу комуністів на Арсена Харчука, його співпрацю з повстанцями обмежували лише господарськими клопотами. Щоправда, пугачівець добре засвоїв правило підпілля — тримати язик за зубами...
Колишній остарбайтер Арсен Харчук уже відплив за позаземні обрії. Відходив, відпотів на різних роботах, і, як кажуть, відспівав свою життєву пісню. Пам’ять про складні крутозлами батькової долі береже син Володимир. Він добре засвоїв його науку: тримати язик за зубами; не тішитися, як знайде, не журитися, як згубить. І чи не головну мудрість: краще з розумним згубити, ніж із йолопом знайти. А ось «шпрехати» по-німецьки, як батько, син не вміє. Як кажуть, кожному своє...

ГЕОРГІЄВСЬКОГО ХРЕСТА НА ОТРИМАВ
А ще Володимир Харчук залюбки розповідає про свого дідуся Мусія Гриценюка із Терешева.
Перед Першою світовою війною Мусію приснився сон: начебто ходить він цвинтарем, а довкола трупи, трупи.
— Не до добра сновидіння! — зробив висновок терешівець. І як у воду дивився — за кілька днів вибухнуло полум’я Першої світової, яку у нас ще називають царською війною.
Мобілізували на фронт і терешівця. Воював у Білорусії, у Прусії. Тоді кмітливий селянин задумувався над деякими незвичними явищами. Скажімо, російська армія вела. На перестрілку у хлібах зреагував військовий підрозділ у Малині. Зайдам довелося відволіктися від варварської розправи над мирними жителями і виступити проти бійців УПА. Викотивши протипіхотні гармати, у малинських житах вони влаштували чергове кровопролиття. Перед переважаючими силами ворога українські партизани не капітулювали, проте усі загинули у смертельному вихорі.
Як з’ясувалося, після цього бою важко пораненими залишилися два вояки.
— Достріль, Василю! — вимолював в Онищука смерті побратим. А за кілька хвилин він спрямував собі кулю у скроню. Уже й Василь готувався застрілитися, але в останню мить якась невидима сила відвела руку від зброї. А, може, завадили зосередитися на самостраті голоси гітлерівців, котрі вирушили на «зачистку» поля бою. Один з них, угледівши пораненого партизана, полоснув по ньому чергою зі «шмайсера». Кулі вп’ялися у груди українця.
— Що ти робиш? — по-німецьки звернувся Василь до потенційного вбивці. Мабуть, ота фраза і врятувала йому життя.
Отямився Василь у Луцьку у військовому шпиталі. Тут зрозумів, що фашисти хочуть його поставити на ноги, а тоді допитати. Звісно, така перспектива не влаштовувала бранця і він став обмізковувати, яким чином втекти зі шпиталю. Про свій намір повідомив санітарці — місцевій дівчині. Зрозуміло, що Василь ризикував, адже у разі зради вибратися на волю було б проблематично. Однак розрахунок невільника базувався на тому, що він сподобався дівчині. І закохана українка виконала домовленості: принесла хлопцеві одяг і той одного Божого дня подався світ за очі...

НА УКРАЇНУ — З АВСТРАЛІЇ
Із Луцька шлях втікача проліг у Здолбунів. Звідти повернувся на рідні терени, де продовжував боротьбу у загоні УПА. Весною 1944, коли радянські війська ввійшли у Ярославичі, Василь з Торговиці перебирається у Берестечко, де його затримали «совєти»; мова була короткою, як і вердикт:
— Ти бандьоровец! Завтра расстреляем!
У душевних муках перед стратою Василь прощався з білим світом, і навіть біль від завданих визволителями травм не відволікав від сумних роздумів.
Очевидно, тоді ще рано було повстанцю у гості до Бога, бо під час бою радянські воїни розбіглися, забувши про свого бранця.
Однак довелося Василю потрапити із вогню в полум’я: тепер фашисти навішували йому ярлик «совєтського диверсанта» і збиткувалися над 22-річним парубком. Згодом воєнні дороги через Львів, Чехію знову привели у Німеччину, де разом із десятками тисяч «остарбайтерів» із різних країн Європи пізнав гіркоту невільницької праці.
Табір, у якому застала українця звістка про закінчення війни, визволили американці. Так сталося, що Василь став водієм американського полковника — стала у пригоді професія, здобута у Німеччині ще до війни. Однак думка про повернення в Україну не полишала колишнього повстанця.
На Нюрнберзький процес Василь також доставляв полковника. І доки той перебував на суді у службових справах, водій мав змогу спілкуватися з такими ж хлопцями з інших країн. Якось розговорився з радянським солдатом і поцікавився у нього, як там «на Родине».
— Хреново! Тримайся подальше цієї «родины»!
Після цієї розмови Василь остаточно вирішив не повертатися у ріднокрай. Одружився з німкенею, а коли у п’ятдесятих роках минулого століття набирали військовослужбовців для контингенту американських військ в Австралії, то виявив бажання перебратися туди. Там виховав трьох синів, дочекався пенсії. Щоправда, біда навідалася у родину українця і за морями-океанами: в автокатастрофі загинув один із синів Онищука.
У гості на рідну Україну повернувся через півстоліття. Упродовж п’яти десятків літ марив батьківським краєм, але розумів: доки там правлять бал КПРС та бойовий загін — КДБ, про повернення додому можна було лише мріяти. Коли ж Україна вибралася з пут імперського ярма і жовто-блакитне знамено окреслило подальшу її ходу у світовому співтоваристві, лише тоді наважився прибути на землю свого дитинства. І одна з найперших стежинок пролягла на меморіальний комплекс жертвам Малинської трагедії, де у глибокій скорботі схилив голову над могилою побратимів-повстанців...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.