У Свищів із Франції — пішки!

П’ятилітні поневіряння у Німеччині на все життя закарбувалися у тіло і душу уродженця Свищева. Там пізнав не тільки духовний гніт поневолення чужиною, а й рабську працю. Щоранку наглядачі приковували полоненим руки до візків, і невільники весь день Божий перевозили каміння. Причому, доводилося перевозити вантаж через вузьку кладку, розміщену над урвищем. Якщо хтось не втримувався, то падав у провалля, і звідти його вже ніхто не діставав. Поневолювачі згодом витягували хіба що візка, бо життя бранців для них нічого не вартувало — їх просто засипали на місці загибелі. Скільки російських солдат зустріли свій смертний час в отих ярах на чужині — ніхто і не рахував. До речі, у Талимона був візок із номером 13... І на плечі у нього було тавро із цією цифрою. Не дивно, що побратими із острахом ставилися до носія цього начебто поганого числа. Але, наперекір усіляким забобонам і припущенням, він вижив у смертельному пеклі.
А ще свищівець розповідав, як їх морили голодом. Звісно, у кайзерівській Німеччині не збиралися відгодовувати полонених російських вояків, бо доставили їх сюди не на курорт, а для важкої нелюдської праці. Та, здавалося, славнозвісна німецька пунктуальність і порядність повинні були слугувати гарантом бодай мінімальної пристойності у ставленні до невільників. Та, очевидно, лють і зневага до ворогів висотала із їх душ весь позитив, і вони годували їх гірше худоби, а нагайки так і свистіли над головами полонених. П’ятирічне перебування у німецькому полоні надовго запам’яталося Талимонові. Коли згодом бачив, як хтось недоїдки згодовує худобі, то із сумом дивився на це і... плакав...
Чи не єдиним позитивом перебування на чужині стало те, що Талимон вивчив німецьку мову, і згодом це допомогло йому у житті. Знав він і французьку, бо після полону більш як два роки перебував у країні Віктора Гюго і Гі де Мопассана — французький уряд викупив знедолених росіян. У Франції умови проживання були значно кращі, а харчування — калорійніше і різноманітніше. Та все-таки дужим організмам вчорашніх солдат і цього виявилося замало. Тому не дивно, що коли вони пішки із Франції добиралися додому, дехто помер від... переїдання.
Після повернення із європейських мандрів Талимон одружився, у нього народилося двоє синів — Дмитро та Юхим. Та нетривалим було сімейне щастя — померла дружина. Клопоталася синами дружина брата Олександра. Згодом Талимон вдруге одружився. Подружню пару йому склала Текля Кисіль із Красного. Цей шлюб лелека благословив сином Степаном...
Коли у червні 1941 року хтось із запобігливих свищівців на сході села запропонував зустріти німецько-фашистських загарбників із хлібом-сіллю, Талимон не втримався і випалив тираду. Мовляв, ви їх — із хлібом-сіллю, а вони вас зустрінуть нагайками.
Коли ж німці увійшли в село, то колишній військовополонений пожалкував за сказане зопалу і хвилювався, що зайди поквитаються із ним. Апогей отих переживань припав на день і час, коли ляндвірт із перекладачкою прийшов на подвір’я до брата Олександра, шмагав його нагайкою і після кожного її посвисту повторював: “Швайне!”
Спочатку Талимон хотів крикнути братові, щоб той тікав, але передумав, бо гітлерівець у гарячці міг застрелити Олександра. Згодом ляндвірт переключив свою увагу на Талимона і зі словами: “Зараз відшмагаю ще цю свиню!” попрямував на його подвір’я.
Талимон чув словесну погрозу і взявся енергійно товкти картоплю. А тоді звернувся до непрошених гостей німецькою мовою.
— Де вивчав німецьку? — поцікавився ляндвірт.
— Був у вашій країні у полоні, — неквапом відповів господар.
— А де саме був?
Коли Талимон відповів, де саме перебував на території Німеччини, то ляндвірт подав йому руку і сказав, що він родом звідти.
— А чи сподобалося в Німеччині? — продовжив діалог гітлерівець.
— Файно. Німці — великі хазяї! — піддобрився Талимон.
Але нервове напруження у п’ятдесятилітнього чоловіка не спадало. Річ у тім, що із ляндвіртом і перекладачкою у розмові брав участь той односелець, котрий запропонував німців зустрічати із хлібом-сіллю і котрий, звісно, чув репліку Талимона. Але той не знав німецької і у розмову не втручався. Тим паче після того, як ляндвірт виявив повагу до односельця. До всього, німець залишив Талимону писульку, у якій просив співвітчизників не брати із Талимона ніяких поборів.
Отаких крутозламів у долі діда Талимона було вдосталь. Не секрет, що заходили у його хату і українські повстанці. Не обминали оселі і ті, хто видавав себе за самостійників. Якось вночі постукали у шибку вікна:
— Талимон! Запрягай коней!
— Куди їдемо? — поцікавився чоловік.
— Ми скажемо! — такою була відповідь.
Одне слово, повантажили у сани корову і поїхали у напрямку лісу. Коли перетнули дорогу Демидівка-Млинів, почалася стрілянина. Талимон швидко скинув корову у сніг, і, як кажуть, дай, Боже, ноги. Хтозна, може втеча і врятувала йому життя, бо хто б залишив його живим після посвячення у деякі секрети своєї діяльності. Тим паче, все можна було списати на трагічний час...
Вічним сном спочиває дід Талимон на вишневському кладовищі. Пішли з життя і його старші сини Дмитро і Юхим. Тішився білим світом наймолодший Степан, котрий і перелистав зі мною сторінки життєпису свого батька. На жаль, і він уже відійшов на позаземні обрії…

Віталій ТАРАСЮК,
Демидівка.