ЗГУСТОК ВЕЛИКОЇ БІОГРАФІЇ

На появу цього музею рівняни очікували давно. Та активна підготовка до його відкриття розпочалася в обласному центрі два роки тому. І лише тепер він відчиняє свої двері перед відвідувачами.
“Літературний музей Уласа Самчука” розмістився в одній із зал тутешнього Будинку вчених. Опікуватися ним доручили молодій просвітянці та педагогу, доньці відомого письменика, лауреата премії імені Лесі Українки Євгена Шморгуна Інні Нагорній. Наразі у ньому розмістилися речі з колишньої рівненської квартири, в якій Улас Самчук мешкав у 1941-1943 роках, редагуючи газету “Волинь”. Завдяки родині Мучинських, якій належав дім, та іншим небайдужим до власної історії краянам, тут можна побачити письмове приладдя письменника та стіл, за яким він працював, вишиті рушники, крісла, сервант, ліжко, образи, посуд і навіть знамените фортепіано, на якому в чотири руки грали… Олена Теліга та донька господарів будинку Ганни та Дмитра Мучинських тринадцятилітня Галина і гру яких слухали шановані гості автора “Волині” – відомі діячі української культури Анатолій Демо-Довгопільський, Іван Кавалерідзе, Степан Скрипник (згодом – патріарх Мстислав), Олег Ольжич… А ще тут книги Уласа Самчука, його найбільший і найцінніший скарб.
Що не експонат – то згусток великої біографії великого українця, про якого й досі бережуть пам’ять стіни одноповерхового дерев’яного будинку, що стоїть сьогодні після вимушеного перевезення в 60-х роках минулого століття не в рідному куточку міста, на Тополевій,21 (нині В’ячеслава Чорновола), а на вулиці Вербовій. Ті ж двері, вікна, ринви, що були на ньому в роки німецької окупації, та ж тиша і спокій. І спогади молодшої доньки господарів пані Зої. Спогади, що передали їй батьки, котрі вже відійшли з цього життя…
— Свідком тих років, коли в нас мешкав Улас Самчук, я не була, бо народилася пізніше, — розповідає Зоя Мучинська. – Більше пощастило моїй старшій сестрі Галині, яка, на жаль, через два роки після від’їзду письменника за кордон померла від туберкульозу в 16-річному віці. Вона бачила видатного українського словотворця, спілкувалася, слухала… Значно пізніше я багато чого почула й дізналася від мами й тата.
А прийшов Улас Самчук у наш восьмикімнатний затишний дім, зведений батьками в 1929, що стояв поруч із міським парком поряд з будинками інших родичів, у серпні 1941. Точніше, привів його як майбутнього квартиранта тодішній голова міської управи Полікарп Бульба. Письменнику наш дім сподобався, і він погодився тут зупинитися. Так став він йому рідною домівкою…
У романі “На коні вороному” Улас Самчук напише: “У мене вдома, на Топольовій вулиці 21, яку було перезвано на Поштову, де ще недавно було досить людно і шумно, тепер було тихо і порожньо. Невеликим моїм господарством заправляла добряча Ганна Мучинська, яка визначалася надзвичайними куховарськими талантами, як також добрими інформаційними прикметами, від якої можна було довідатися про всі новинки. Вечорами я слухав вісті, інколи якийсь концерт, приймав відвідувачів і перед сном читав Даф Купера про Телейрана…”
— Серед речей, з якими поселився до нас Улас Самчук, — переповідає розповідь своїх батьків пані Зоя, — було кілька металевих великих ящиків книг, привезених із Праги. Вони знайшли місце на книжкових полицях домашньої бібліотеки письменника. Займав Улас Самчук дві кімнати та кухню. Після редакторської роботи знаходив час для роботи над художніми творами, фейлетонами. Багато читав. Він так і казав: “Якщо не вчитимуся, справжнім письменником ніколи не стану”.
А свої рукописи правив по декілька разів. Потім якось мені тато сказав, коли я вже ходила до школи й писала учнівські твори: “Ти хочеш відразу написати якнайкраще. Але так не буває. Глянь (показував списані рукою Уласа Самчука листочки, які тривалий час таємно беріг як найдорожчу реліквію), скільки разів видатний письменник написане правив!”.
Збиралися, зазвичай, у вечірню пору на щиру розмову в нашій кімнаті. Говорили про історію, культуру й навіть про майбутні… Об’єднані Штати Європи. Про останнє тато мені неоднораз говорив…
“І як приємно бути вдома, — напише в тому ж романі “На коні вороному” письменник. — Свіжо, чисто, сито…” Там же: “Вдома застав купу листів. Довідався в редакції, що оголошено конкурс на статтю про вигоди, які має український нарід від звільнення від большевизму. Нагорода: два тижні подорожі по Німеччині і німецькі споживчі картки. Сьогодні довідуюсь, що минулими днями Дермань навідала карна експедиція. Запалили село від сходу і полудня…” А ще пригадував поета-доктора Юрія Липу, якому передав бандуру Михайла Теліги – чоловіка Ольги Теліги, якого останній добре знав, і такий випадок: “ У мене вдома вона (бандура – ред.) висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати і одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося, приблизно, того дня, коли Теліга міг бути страчений, хоча для цього не було фактичних доказів…”
Родина Мучинських добре знала, що з поверненням більшовиків їй Сибіру не минути. Адже донощиків вистачало. Зрештою, в Рівному багато хто знав, що в будинку Мучинських мешкав Улас Самчук, котрого в Кремлі вважали гітлерівським прислужником. Не випадково сам Улас Самчук, пригадує розповіді батька Зоя Мучинська, перед від’їздом за кордон у листопаді 1943 року попереджав Дмитра Мучинського, щоб полишав рідні терени. Однак той відмовився, насамперед тому, що дуже хворою була донька Галина. А ще не відчував своєї вини перед людьми. Він їм допомагав, чим міг. У тому числі не раз рятував від біди євреїв. Це й відвернуло від енкаведистської розправи. Коли в дім Мучинських зайшла в погонах енкаведиста кат-єврейка Рибакова, вона єхидно промовила: “Ми тебе не зачепимо…” І глянувши на його доньку Галину, якій жити залишилися лічені дні, додала: “ Ми трупів у Сибір не вивозимо…”
Щоправда, в 60-х більшовицька влада дім, у якому квартирував Улас Самчук, бульдозером знесла, залишивши Мучинських з речами на вулиці. Прихистили чужі люди, поки не склали із залишків дому на іншій вулиці інший дім.
Жаліє Зоя Мучинська, як і жалів її батько, що книги Уласа Самчука, які зберігалися на горищі і на які натрапив “добрий” енкаведист, довелося спалити…
— Хотілося б, аби про “Літературний музей Уласа Самчука” в Рівному знали всі, кому дорогі національні святині, — каже завідувачка відділом Інна Нагорна. – Заодно запрошуємо до співпраці, до розширення експонатної бази. Можливо, в когось збереглися матеріали, що стосуються життєпису Уласа Самчука. Будемо вдячні за передачу їх до нашого музею.
Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.