Невипадкова випадковість

Мислячих істот цілком можна розділити на дві різновеликі частини – на тих, хто вважає, що наш світ вщерть переповнений майже виключно випадковостями, і тих, хто знає, що нічого випадково не відбувається.
Думка ця не надто нова і прослідкувати її можна на долі не лише людини, але й будь-якої нації. Можна навіть сказати, що виживають саме ті нації, які вірять у Бога. Проте не будемо надто глобалізувати і повернімось до землі, по якій, до речі, ходить наш із вами земляк – настоятель Української автокефальної православної церкви Київського патріархату отець Іван, інтерв’ю з яким ми вам і пропонуємо.
– Отче Іване, як Ви прийшли до свого нинішнього статусу?
– Сталося так, що під час строкової служби в армії я потрапив до Афганістану, де на той час ішла горезвісна війна. Під час однієї з військових операцій, коли загін переправлявся через річку, на нас зненацька напали душмани. У тому пеклі, коли на очах гинули мої товариші, я звернувся до Бога з відчайдушною молитвою: “Господи, спаси і сохрани, і я буду тобі служити!”.
– Судячи з того, що зараз сидимо і балакаємо…
– Так, Господь почув мене. Потім була дивна річ – упродовж кількох років мені снився один і той самий сон. Ніби я стою у білих ризах і правлю службу. Це аж ніяк не могло бути випадковістю, адже недарма написано, що без відома Бога жодна волосина не впаде з голови. Отож, я полишив роботу на Львівській залізниці, хоча з моїм тодішнім начальником і досі підтримуємо гарні стосунки, поступив у Рівному на шестимісячні курси Київського патріархату, а потім закінчив Луцьку семінарію, навчання в якій, до речі, давалося мені дуже легко. Висвятив мене архієпископ Роман у 1994 році. Спочатку я служив у Золотієві, потім два роки в Тучині, а тепер тут.
– Я бачив тут дошки з викарбуваними іменами. Для чого вони?
– На них імена 102 хлопців з Рівного та області, які загинули в Афганістані, та ще чотирьох, які не повернулися з інших держав. Я сам повернувся звідти, отож, впевнений, що комусь треба за них молитися. Адже потрапляли вони туди молодими, не знаючи не лише молитов, а навіть “Отче наш”. Дуже вдячний обласній спілці афганського комітету за ту допомогу, яку мені надали, коли я потребував приміщення для церкви. Проте це не значить, що церква св. Миколая, яку висвятив єпископ Макарій Львівський 26 грудня минулого року, є винятково “афганською”. Сюди приходять різні люди зі своїм болем і молитвами, які свідомо обрали саме автокефальну церкву, визнану, до речі, ще у 1024 році. Колись вона вважалася, так би мовити, “козацькою” церквою.
– Про що Ви розмовляєте із своїми прихожанами?
– Я звертаюся до них, щоб у нас було примирення і єдина церква. Автокефальна церква єдина, яка йде на примирення Київського патріархату з Московським. Сподіваюсь, ми до того доживемо. Я впевнений, що кожна людина має йти до Бога своїм шляхом, інакше вона не зможе цього зробити, адже для того, щоб прийти до чогось, треба щось перейти. Для кожного це має бути щось індивідуальне. Бог випробовує нас у чомусь, щоб ми пізнали: істинне це чи неправдиве. Ті самі релігійні течії – гілки на дереві найстарішої Христової віри, куди люди йдуть заради своїх прагматичних інтересів, – це теж своєрідне випробовування людської душі, адже мирське є мирське, і треба часом більше подбати про душу, а не про тіло. Так саме, як і політика, – вона не має нічого спільного з Богом. І коли до мене підходять представники різних партій, аби я якось згадував їх під час служби, я кажу, що політика залишається за порогом церкви.
– Щоб Ви хотіли сказати нашим читачам?
– Дай Бог, щоб всі ті неприємні речі, які відбуваються в їхньому житті, ніколи не заступали Бога. Вчіться спілкуватися один з одним, адже ми цього не вміємо. Не виходьте з себе, не спричиняйте трагедії – якщо так зробилося, то, може, то на краще. Ми дуже часто забуваємо таку просту річ – людина дістає життя один раз. І нас цього ніде не вчать – ані дома, ані в школі, ані в інституті, цьому ми маємо навчитися самі і цінити це, і дякувати Господу за те, що живемо, і просити Його, щоб Він направляв ваші стопи на добру дорогу.
Михайло ЛЕСЬКІВ,
Рівне.