“ПОПОМ ТОБІ ТРЕБА БУТИ, А НЕ ШОФЕРОМ…”

порадив одного разу майбутньому настоятелю Свято-Покровського собору Юрію Велігурському колега.
Згодом виявилося, що ці слова були пророчими. Нині цього священика добре знають рівняни, його впізнають на вулицях міста, до його думки і слова прислухаються. Однак тоді, коли він, мешканець гуртожитку на вулиці Ленінській, 1 (нині вулиця Соборна) будував абстрактне “світле завтра” і конкретний льонокомбінат у Рівному, йому навіть не снилося, що мине час – і буквально за якихось кілька метрів від того гуртожитку постане найвеличніший у місті собор і саме він, Юрій Велігурський (на фото), буде його настоятелем.
З роками розсіювався рожевий чад, яким його окурювали в юності. І все виразніше відкривалася очам сіра правда життя. Від того все більше і більше боліла душа. Звірити цей біль Юрій міг хіба що своєму супутнику-автомобілю, на якому шоферував. Цю професію обрав собі сам, тому що над усе любив волю. А тривалі поїздки у відрядження звільняли його від неприємної опіки начальника.
– Можливо, за чиїмись нормами я таки був ненормальним, адже не крав, не пиячив, чесно працював, від милостині зверхників відмовлявся. Та ще й дуже багато читав, а в розмовах з іншими робітниками ні-ні та й вимовляв недопустимі слова “імперія”, “духовне рабство”, – охоче розповідає отець Юрій. – А ще почав часто згадувати імена Шевченка, Сковороди, Симоненка, Руденка. Чи то озвалися в мені гени предків, чи просто владно поманив до себе поклик волі, але я почав брати активну участь у діяльності першого в Рівному осередку Товариства української мови, штаб якого відкрився у моєму власному домі. Мешканці Рівного обрали мене депутатом міської ради, а невдовзі з волі прихожан я став священиком.
– Отче Юрію, чи легко було звикати до нових обов»язків ?
– Коли працював водієм, мав за звичай співати за кермом. Тому одного разу хтось із моїх тодішніх колег сказав: “Попом тобі треба бути, а не шофером.” Тоді я не прислухався до цієї дружньої поради, а згодом збагнув, що без храму жити не зможу. Перебуваючи у тривалих відрядженнях у російських глибинках, уперто шукав, де можна було б помолитися, адже церков там дуже мало. Дякуючи Богу, добрі люди пропонували мені переночувати, а вранці показували дорогу до найближчого храму, в якому правили службу. Щоразу, коли повертався в Рівне, відчував, що в місті спокуси чекають мене на кожному кроці. Тож, незважаючи на заперечення батька, став дияконом церкви Святого Степана. Рідні тоді плакали наді мною, як над покійником, мовляв, залишив добре оплачувану роботу, перейшов на жебрацький хліб. Однак саме тоді я зрозумів, що священик повинен бути безсрібником, тому що він не має права обманювати і красти (у нинішньому суспільстві, на превеликий жаль, панують закони несправедливості). А ще збагнув, що люди можуть пробачити священику все, крім моральних гріхів. А коли вони раптом помічають, що ти кривиш душею, то відвертаються назавжди.
– Як служитель української православної церкви Ви, мабуть, дотримуєтеся певних канонів і вимог?
– Безперечно. Усім відомо, що священик перед службою не повинен бути ситий і п»яний. Кожен день для мене починається з молитви і нею також закінчується. А будні в мене, як і в кожної людини, сповнені турбот. Хоча життя священика дуже мало належить йому самому. Особливо це відчуваєш, коли до сповіді приходять зневірені. На жаль, навіть священику не завжди під силу переконати таких людей у протилежному. Пригадую, якось прийшов, щоб поділитися потаємними думками, чоловік, який сказав, що не хоче жити. А через кілька днів сестра цього нещасного розповіла мені про те, що її брат усе-таки закінчив життя самогубством.
– А цікаво, який Ви в побуті?
– Мені дуже подобається працювати, майструвати. Хочеться, щоб і в домі був порядок, і на городі щоб росло. Та найголовніше в оселі – злагода. Дружина моя, Наталя, мене у всьому підтримує. Як і належить матінці, не пропускає жодної служби Божої. Та й господиня з неї вийшла чудова. Ще й досі згадую: коли настав час мені одружуватися, я просив у Бога собі до пари вродливу і високу дівчину. Так і сталося. Разом з нею ми виховали трьох синів, маємо невісток. А найбільша наша втіха – внучка Катя.
Я завжди хотів, щоб мої сини стали аскетами, а вони – звичайні хлопці. Хоча дотримуються всіх постів, без примусу ходять до церкви, покірно виконують батьківські настанови. Особливо у всьому до мене прислухається мій старший – Андрій.
– Чим захоплюється отець Велігурський у вільний час?
– Читаю пресу, цікавлюся політикою. Хочу, щоб у нашій країні був, нарешті, порядок.
– А церква ж у нас відокремлена від держави…
– Це говорить лукавий. Насправді церква повинна бути не поза політикою, а стояти вище за неї. Хоча я переконаний у тому, що ніхто з нас не може у всьому сподіватися на князя людського, адже жодна людина, незалежно від посади і рангу, не здатна встояти перед спокусою.

Розмовляла Оксана КОРНІЄНКО,
Рівне.