Колишній однокласник

Нещодавно зустрілася з колишнім однокласником, а зараз столичним тележурналістом, який працює на популярному каналі “1+1”. Такий же жвавий, енергійний, одразу ж засипав мене професійними порадами. І вирішила не втратити такої нагоди, задати кілька запитань. Адже життя у Костянтина Андрiюка складалось непросто і досить цікаво. Він має два дипломи і дві професії, за якими не працював і не збирається працювати. Закінчив Київський геолого-розвідувальний технікум та Київський політехнічний інститут.
Як виявилось, потрапив Костянтин на ТБ випадково – через своє захоплення Інтернетом та спортом. Знайшов оголошення, що Перший Національний набирає журналістів. Через деякий час перейшов на “Еру”. Потім зрозумів, що переріс цей канал, і пішов далі. І уже два роки успішно працює в телепросторі України.
– З огляду на твоє уже досить тривале проживання у столиці, чи вважаєш ти себе корінним киянином?
– Ні, не вважаю. Через те, що не хочу бути схожим на тих киян, чи насправді “псевдокиян”, яких важко назвати українцями. У столиці дуже мало справжніх киян. Переважна більшість перевертні, які не знають рідної мови, зверхньо ставляться до приїжджих, називають їх “жлобами”. А киянином вважатиму себе, мабуть, тоді, коли матиму власне житло.
– А як почуваєшся у рідному Радивилові?
– Це місто, де я виріс. І я відчуваю гордість. Нехай воно невеличке, тут нема речей, якими можна хизуватись, я не відношу це до “мінусів”. Мені приємно, що я людина з провінції, яка, тим не менше, пробилась у світ широкий, і я цим пишаюсь і завжди буду підкреслювати своє походження. Хоча буваю тут рідко (переважно з приводу якихось подій), може, навіть раз на півроку, проте завжди радий приїхати додому, до мами.
– Який, на твою думку, рецепт успіху у столиці?
– Важко давати якісь готові поради. Я можу спиратись хіба що на власний досвід. Перш за все, потрібно бути неординарним, неповторним і не схожим на всіх. Можна зібрати все найкраще від інших, можна знайти цю неповторність у собі самому. Друге – потрібно бути “пробивним”, наполегливим, у хорошому значенні цього слова. Але не нахабним! І, нарешті, треба чекати свого шансу, декларувати свої мрії і прагнення. Вчитися у інших. Слідкувати за іншими.
– Чи мріяв ти взагалі коли-небудь про журналістику, адже навчався зовсім інших професій?
– Насправді я хотів писати статті у газети. Але прийшов на ТБ і закохався в нього. Я вважаю, що телебачення – це найвищий рівень журналістики. І хочу бути саме журналістом. Скажімо, якби мені запропонували бути продюсером, я б відмовився. Але із задоволенням був би ведучим якогось ток-шоу чи розважальної програми.
У дитинстві я мріяв бути льотчиком. Потім медиком, як моя мама. Але зараз не сумніваюсь у своєму виборі. Відкрив у собі здібності до цього десь, певно, у 9 класі, коли мені раптом захотілось розважати однокласників. Пам’ятаю, як друг порадив подумати про театральний. А в 11 класі якось вів “Кохання з першого погляду”.
– Але ж у журналістики є багато недоліків...
– Мені запам’яталась фраза із передачі “Що? Де? Коли?” – “всі митці народжені, щоб страждати”. Наприклад, багато знаменитих полотен художників написані у величезних стражданнях, про що люди, які зараз дивляться на ці картини, можуть і не здогадуватись. Також можу навести слова П.Загребельного, творчість якого мені дуже подобається і з яким знайомий особисто. Він сказав: “Ми народжені, щоб страждати”. Я готовий до цього і сприймаю це, як норму. Звісно, дуже втомлююсь. Погано сплю. Але я це не покину. Вже не зможу, наприклад, піти в газету. Вважатиму це кроком назад. Думаю, що знаходжусь у своїй ніші.
– Що ти можеш сказати про своїх колег?
– В українській спортивній журналістиці (як і в журналістиці взагалі) є буквально кілька фахівців, які мислять неординарно, і сюжети яких справді добре зроблені. Все решта – стандарт, шаблони, видно, що люди не вкладають у сюжети частину душі. Наша ТБ-журналістика – це зашореність. Люди вважають, що цей примітив і є сюжетом! Але якби вони побачили, що роблять на російському НТВ, і порівняли це з українським телепродуктом, вони б просто розсміялись. Тому я й хочу поїхати постажуватись на НТВ. Якщо мені дозволять просто подивитись, як працює там журналіст, мені цього буде досить. Якщо ж дозволять щось зробити самому – я буду щасливий. Якість регіонів також дуже низька. Якщо регіонал захоче досягти чогось більшого, він буде рватись у столицю.
– Чи задоволений ти рівнем своєї зарплати?
– Не задоволений. Наприклад, у політичній журналістиці крутяться велетенські гроші. А спорт вважають сировинним придатком до новин. “Спортсменів” оцінюють набагато менше.
А для повноти картини, аби читачі зрозуміли, що робиться на деяких українських каналах, додам таке. Працюючи на “Ері”, я приходив на роботу о 16:00 і йшов додому о 09:00 ранку наступного дня, при цьому не стуливши очей усю ніч. Так було через кожні два дні впродовж 1,7 місяців. А коли хтось ішов у відпустку, то 2 тижні так працював через день… А іноді йшов додому і о 15:00, бо мене після безсонної ночі посилали на зйомку. Одного разу оштрафували на “Ері” на 50$ за те, що припустився незначної помилки.
Незадоволений і тому, що я людина не з Києва, повинен думати про майбутнє житло. Взагалі, в нашій країні негідно оцінюють працю кореспондента. Оскільки журналіст – це людина, яка мислить творчо, і ним не може бути будь-хто. Набагато легше навчитись закручувати гайки, ніж опанувати мистецтво журналіста. Але й журналісти є різні. Є такі, хто не знає англійської, бездумно копіює тексти з Інтернет-сайтів, і при тому його оцінюють так, як і тих, хто справді вирізняється із загальної маси.

Спілкувалась
Наталя АНДРІЮК,
Радивилів.