ДОНЬКА ПЕТЛЮРІВСЬКОГО ПОЛКОВНИКА

Хто б міг подумати, що навіть у вісімдесят з лишком ця жінка не втратить оптимізму і бажання жити, хоча поклала на вівтар боротьби за незалежність України найдорожче — молодість і здоров»я. Тривалий період радянської сваволі забрав у неї батьків і четверо братів. Могили батька — полковника петлюрівської армії Петра Кухарчука — їй ще й досі не вдалось відшукати. Втратила чоловіка, щойно з ним одружившись. Такий тоді був час, зауважить більшість читачів. А нині в Українській державі, у яку так щиро вірила, Галині Петренко-Кухарчук у вирішенні багатьох побутових проблем доводиться сподіватися хіба що на себе, тому що рідні далеко, а грошей на дорогу немає. Дякує Богу за друзів, які час від часу провідують, бере активну участь у роботі Рівненського Союзу українок.
І все ж ніколи не забудуться сім років неймовірного холоду й непосильної праці в іркутських так званих “виправно-трудових” таборах. За зраду “советской родины” і участь у повстанському русі пані Галину засудили на 15 років. Цей термін розтягнувся майже на все життя.
Навчаючись у Львівському педагогічному товаристві, слухала лекції колишніх петлюрівців. Не випадково батько віддав її навчатися саме в цей заклад. Розмови про омріяну самостійну державу дівчинка чула з раннього дитинства. А на початку 1940-их, ледве сягнувши повноліття, допомагала батькові підтримувати зв»язки з бойовими побратимами. Частенько доводилося ходити з вузликом аж на Київщину, де тоді особливо чекали новин з поліських лісів.
— Звичайно, страх не полишав. Одного разу по дорозі перепинили червоні партизани, побили, але відпустили. Підозрювали, що я від самостійників,— розповідає пані Галина.
У спогадах збереглися й набагато жахливіші епізоди минулого. “Миролюбні” більшовики під час Другої світової вперто переконували українських націоналістів у тому, що між собою воювати не варто, а треба об»єднатися, щоб спільно бити німців, а потім несподівано влаштовували засідки. Чимало вояків УПА так і не змогли вибратися з криниць, куди зазвичай кидали поранених.
— Подібна доля мало не спіткала повстанського поручника Зубатого на польському хуторі Ричечина. У криниці, в яку він упав поранений, збиралися підпалити солому. На щастя, чоловік опритомнів і доповз до найближчої хати. І саме німці завезли його в Корецьку лікарню, не здогадуючись, що рятують ворога. А між бандерівцями й бульбівцями часто виникало тертя, — ділиться пережитим співрозмовниця.
До речі, пані Галина особисто знала і Бандеру, і Бульбу-Боровця. Обидва цікавились петлюрівцями, саме тому часто бували в домі Кухарчука. Совіти свого часу пропонували йому вчителювати, не раз наказували з»явитися в КДБ. Однак полковник не зрадив своїх переконань, за що, власне, поплатилася вся сім»я.
З приходом німецьких окупантів батько повірив у щирість їхніх обіцянок, погодився виконувати обов»язки завідуючого господарською частиною. Лише в 43-му збагнув істинну сутність фашистських намірів, відмовився збирати в селян продукти, які, звісно, вивозилися в Німеччину. З того часу ніхто з односельців Кухарчука не бачив.
Ще й досі зринає у спогадах пані Галини спалене німцями село. Позбиткувалися вороги й над церквою — від неї залишився тільки попіл. Згорів і мудрий священик, котрий був істинним патріотом України.
Далися взнаки сибірські табори, де працювала на лісозаготівлях, копала траншеї на вічно мерзлій землі й споживала… 300 грамів хліба в день.
— Тих, хто не витримував таких знущань, наглядачі добивали молотом по голові й кидали в прірву. Дуже часто в»язні помирали від інсультів, — з жахом у голосі згадує жінка.
У Сибіру поневірялися не лише наші співвітчизники, а й поляки, литовці, німці, японці, китайці… Після смерті Сталіна політичні в»язні дихнули вільніше. Іноземні держави наполягали на звільненні й поверненні своїх громадян. А українці продовжували жити “на нашій не своїй землі” під чітким прицілом радянських органів безпеки. Спеціальні штампи в паспортах і після звільнення заважали знайти навіть найменш оплачувану роботу.
Ще до війни здобувши вчительський фах, пані Галина спочатку працювала… прибиральницею в ресторані, та й то лише вночі. Пізніше, після закінчення кулінарної школи, влаштувалася кухарем. Але вчителькою так і не стала. Пригадує, як працівник Рівненської прокуратури вже в 1990-их роках образив її словами: “Гнати треба таких, як ви…” Незважаючи на зневажливе ставлення до себе, Галина Петренко-Кухарчук вимагала реабілітації. Лише в 1992 отримала омріяну довідку. Та чого вартий папірець, виданий Рівненською обласною прокуратурою, у порівнянні з життям, яке понівечила система?
Оксана КОРНІЄНКО,
Рівне.