Зустрілися ми у помешканні пані Галини. Великий портрет Кобзаря, образи на стінах, старенькі меблі – ось і увесь інтер’єр старенької квартири, заручником якої стала літня жінка. Та дім пані Галини багатий її спогадами... Колись мешкала вона тут із своїм хворим братом, але тепер родичів у старенькою майже не залишилось, то й живе тут сама, лише іноді хтось провідує. Тому моїй присутності жінка була рада, охоче ділилася спогадами, переживаннями, думками, розповідала про своє життя.
Зраділа пані Галина, коли почула, що навчаюсь у Львові, розпитувала, чим зараз живе серце Галичини, адже колись і сама вчилася там у педагогічному товаристві.”Часто згадую, як жила у гуртожитку з галичанками, гуцулками. Хороші то люди, любили Україну понад усе. З тих часів і Степана Бандеру знаю, – ділиться спогадами пані Галина. – Познайомилися ще до його арештів. Бандера тоді молодим був. Запам’ятала його добре. Це була дуже розумна людина, чудовий організатор, свідомий щирий українець, незвичайна особистість. Бачила я і подружжя Стецьків. Коли мене арештували, пані Слава була вже за кордоном. Зустрітися знову нам судилося вже за незалежної України. І хоч по-різному склалося в нас життя, та все ж зустріч була зі сльозами і спогадами.”
Доросле
дитинство
Свою ж оповідь пані Галина розпочала ще з дитячих років. Народилась вона у грудні 1924 року. Із самого дитинства прищепили їй батьки любов до рідного краю.”Тато мій, полковник петлюрівської армії, був вічним борцем за Україну”, – розповідає пані Галина. Пригадує, як до батька приходили товариші, їхні розповіді про УНР слухав і Бульба-Боровець. Підтримував Петро Кухарчук зв’язки зі Львовом. Неодноразово брав із собою ще малу Галинку до Західної столиці. Не раз і сама здійснювала нелегку подорож.
Дуже рано довелося подорослішати пані Галині. Будучи ще школяркою, часто їздила сама до Львова, аби передати якісь документи, інформацію.”І не страшно було, – дивується жінка, – сама навіть не знаю, чому не боялась, звідкись бралась в мене та сміливість.” Cвого будинку тоді сім’я ще не мала, бо ж полковник був утікачем, тому й поневірялись по різних хатах. І попри це Петро Кухарчук своїм переконанням не зраджував.”Важко нам жилося, і лише в 1938-му обзавелись власною хатою, мали якесь господарство. Та тато увесь свій вік ховався. Поляки йому роботи не давали. А вже за радянської влади довелося одразу з дому тікати, – пригадує вона. – Бідували ми тоді дуже. І коли німці прийшли, то легше не стало. Щоправда, тата вони влаштували у Людвиполі відати господарським відділом, але мусив харчі збирати у людей для німців. Та батько речі та їжу віддав повстанцям, а сам утік. І почалося тяжке нелегальне життя.” З того часу тата пані Галина не бачила, лише зрідка він передавав записки додому. Кажуть, наче недавно пластуни відшукали могилу полковника під Овручем (Житомирська область), але чи та це могила, достеменно не відомо. Хоча запрошували Галину Петрівну на Житомирщину.”Та куди ж я сліпа та немічна поїду?” – бідкається старенька. Так і залишається невідомою доля її батька, головного наставника, великого борця за Україну.
Повстанські дні
З сумом згадує паніі Галина і своїх сімох братів. Коли почалась війна, п’ятеро з них пішли в партизани. Троє загинуло в повстанцях, а ще двох взяли в полон радянські війська.”Точно знаю, що одного голодом замучили до смерті в Капейську. Не єдиного його там замордували совіти. Я тоді пішла у підпілля. Працювала при штабі Боровця, різну роботу виконувала:, відозви друкувала (до речі, пані Галина чи не єдина зараз знає, де знаходиться друкарня Боровця, але через власну сліпоту показти те місце не може), шила, зв’язковою була, партизанам допомагала.”
Розповіла пані Галина і про найменшого зі своїх братів:”Коли вже війна закінчилася, ми з батьком переховувались, брати були у повстанцях, а мати із двома наймолодшими лишилась вдома. Радянські ж війська періодично робили облави, аби відшукати партизанів. В селі найперше до нашої хати йшли. Маму щоразу сильно били, забирали все, що було в хаті, погрожували дім спалити. І ось однієї зими її знову побили, а малого Святослава викинули через вікно на сніг, на холод. Там він і застудився, захворів на менінгіт, а через те, що лікувати не було як і де, став глухонімим.”
Доводилось пані Галині і до Києва пішки ходити, документи передавати.”Багато хто пускав на ніч, їсти давав, одягом ділився. Одного разу по дорозі перепинили червоні партизани, побили, але відпустили, – розповідає пані Галина. – До Києва я таки дійшла. Пам’ятаю, що треба було прийти на вулицю Фундуклеєвську, а ось чи то будинок 12, а квартира 30, чи навпаки – того вже точно не скажу. Записувати ж не можна було, то я запам’ятовувала. Тяжко тоді довелося. То ж була пора боїв, німці всюди ходили. Назад вже поверталась по своїх зв’язках, що їх налагоджувала. Потім ними користувались і інші повстанці.”
Таке
короткотривале
щастя
І хоча тяжкі часи були, та все ж знайшла своє місце у житті повстанки і романтична історія знайомства із майбутнім чоловіком, Ярославом Петренком, сотенним.”Хоч була я тоді вже у підпіллі, та все ж інколи забігала до матері. Так, одного разу, то було восени на Михайла, вирішила прибрати в хаті. Коли ж мила вікно, то повз проходили повстанці. Так задивились в мій бік, що шиї ледь не повивертали, – з посмішкою пригадує пані Галина. – А я й уваги на те не звернула – чи я знаю, хто то йде. А наступного вечора вони знову прийшли до нашої хати. Цього разу вже просились переночувати, шукали дівчину, що вікно мила. Ось так ми і познайомились із Ярославом. Півроку зустрічались, коли він попросив моєї матері дозволу одружитися зі мною. Та вона відмовила, мовляв, час зараз не той, може, згодом. А мені так не хотілось відмовляти, бо ж такий вже хороший і красивий був, так мені подобався, але мусила мовчати. Ярослав ходив зі своїм відділом на схід, щоправда, завжди повертався до мене. А одного разу сказав:”Галю, давай повінчаємось.” Та хіба ж я йому могла відмовити? Ось так, мовчки, скромно, таємно ми й обвінчались.” Проте щастя пані Галини було коротким. Всього півтора місяці прожила з чоловіком. Його загін потрапив у засідку, Ярослава поранили, взяли в полон.”А я тоді у схованці сиділа, бачила, як його в ланцюг закували. І що я могла зробити? Сиділа і дивилась… Кожного дня те згадую, плачу… Шкода, дуже шкода, він же був великим мучеником за Україну, та і не лише він, взагалі всі повстанці. Як же болить, коли згадую, як їх усіх мучили, карали, нищили, вбивали…”
Україну
зрадити не могла
З того часу додому пані Галина не приходила. Тільки одного разу”зрадила” своїй конспірації, бо мала якесь погане передчуття, і, як виявилось, – недарма. Якраз тоді радянські військові вкотре побили її маму, проте цього разу настільки серйозно, що жінка потрапила до лікарні в Межиричах.”Звісно, провідати я її не могла, – пояснює пані Галина, – хотіла відправити брата, та було вже пізно. Мати померла. Я потрапила до рук більшовиків, коли її ховала. Вони думали, що їм багато розповім. Тримали мене спершу в окремій кімнатці. Казали, що помилують, братиків віддадуть, у безпечному місці поселять. Звісно, шкода малих було – без батька-матері жили, на соломі спали, але чи ж могла я зрадити Україну? І коли більшовики те зрозуміли, то вже кинули мене до камери. Там було всього 10 квадратів, на яких поміщалося 25 душ. Спека стояла страшна, дихати не було чим, а за цілий день давали лише одне горня води, і то гарячої. Тривало те слідство довгих 9 місяців. А потім мене судили і відправили в Іркутську область. Знаєте, страшна то річ, почути вирок — 25 років на засланні. На щастя, почалась Хрущовська відлига, тому відбула там лише 8 літ, але що ж то за час страшний був! Доводилось ходити на тяжкі, непосильні роботи, їжа та одяг були жахливими, в бараках – сиро, холодно.”
Вперше за всю розмову бачу, як пані Галина намагається витерти сльози, що по-зрадницьки потекли із незрячих очей. Очей, що свого часу побачили стільки горя, жаху і болю. Очей, що у Сибіру вдивлялись у кожну травинку, кожне деревце — чи не схоже воно на українське? Бо ж так хотілося до рідної землі. Натомість доводилось працювати, виконувати свою норму, та ще й солдатів, які зовсім не шкодували в’язнів. Та їх і за людей не вважали.”На хустках, кожухах і спідницях ми мали свої номери. Не люди, а номери були, – згадує пані Галина. – Нам не дозволяли навіть голови підняти, доки працювали, і за всю ту роботу в день давали тільки 300 грамів хліба. То були страшні муки, але якось Бог дав сили все пережити. Навіть не уявляєте, як я поспішала повернутися на Україну, коли нас відпустили”
Життя, яке
понівечила
система
Та не було те повернення на Батьківщину таким радісним, як собі омріяла його Галина Петренко. Домівки її вже давно не було, роботи, навіть найгіршої, не давали, бо ж мала в документах відмітку”зека”. Так і поневірялась по закутках, шукаючи брата Святослава. І таки знайшла його — в притулку у Львівській області, хворого на туберкульоз. Аби заробити якусь копійчину, жінці доводилось вночі вантажити вагони.”Коли ж Святослава не захотіли тримати там, я забрала його до Рівного, – згадує пані Галина. – Тут в біді допоміг лікар із тубдиспансера, пан Воробей. Він поклопотав, щоб брату виділили кімнату, хоч і сиру, без кухні. Та мені жити там не дозволяли. І лише за декілька років, коли Святославу стало гірше, товариство глухонімих допомогло оформити опікунство над ним. За щасливим випадком, будинок, в якому була стара кімнатка, знесли, і нам виділили нову, проте і її з часом ми змінили вже на двокімнатну квартиру в новобудові, де зараз я і живу. Багато років доглядала за братом, але туберкульоз – то страшна хвороба. Ось і залишилась сама.
Раніше ще хоч доглядала за могилами в Топчі, де мама похована, там же й брати лежать разом із іншими повстанцями, а тепер вже ніяк. На щастя, рік тому добрі люди поставили там пам’ятник. Ті ж повстанці власною кров’ю виборювали нашу Україну, стали її підвалинами. Та ніхто зараз того не шанує… Дали мені довідку про реабілітацію, про яку раніше так мріяла, та й забули…”А чого вартий той папірець у порівнянні з життям, яке понівечила система?
Кожного дня молиться старенька за Україну.”Скільки ж ще мучеників має полягти за Україну, скільки цвіту її має в землі зогнити? Такий біль проймає груди, – ділиться пані Галина, – як згадую те все: молодих повстанців, добровольців, свою сім’ю, що хочеться припасти грудьми до землі і що є сил кричати. Я ж хотіла колись бути вчителькою, та не дали… А я так люблю дітей, школу, вся душа там.. Думала, що буду великою людиною, а вийшло... —”
За Україну пані Галина віддала все: сім’ю, друзів, кохання, молодість, здоров’я і життя..”Та мені не жаль. І коли бандерівкою називають, я пишаюся тим. Так, я бандерівка, я повстанка, я – суджена за Україну!”
Ольга БОЙКО,
Рівне.
