десять років страху у Сталінських таборах

Тетяна Куделко, незважаючи на свій поважний вік, бере активну участь у громадському житті. Сьогодні вона очолює районний осередок ОУН-УПА та товариство політв’язнів, є заступником голови ветеранської організації. А ще — тішиться онучкою, дбає про чоловіка та доньку. “Я не сиджу вдома, постійно працюю,” — каже пані Тетяна. Поділилась вона і з нами нелегкими спогадами про воєнне минуле, свою роботу в УПА та переслідування, яких вона зазнала від НКВС.
Народилась Тетяна Куделко у 1925 році у Перенятині. У 1943 переїхали жити в село Пріски. У сім’ї було четверо дітей, троє з них брали участь в діяльності УПА.
Невеселі спогади залишились у жінки про молоді роки: “Якось мама каже: йди до дядька за річку, бо німці весь час заходять”. Вранці мама розповіла: “Добре, що тебе не було”. Ввечері прийшли до хати три чоловіки. Один у німецькій формі, два у цивільному. Той, котрий був у німецькій, мовчав. А ті два запитують маму: “Де син і дочка?” Мама сказала, що донька живе в селі. Не повірили. Вони вимагали їсти та ще й залишись ночувати. Батьки спали на підлозі. А мама усю ніч молилась, аби не повернувся брат, який заходив перевдягатись…” Тетяна з братом мали у Бродах зв’язкового. Там вони брали вибухівку, з якої робили потім міни, щоб підривати поїзди, і вночі перетинали кордон. Йшли мовчки, адже всюди німці. “Дуже тяжко було. Були серед нас і жертви. Не раз були голодні, холодні, ночували у бідних людей.”
Багато довелось пережити пані Тетяні. 10 років таборів (куди потрапила, не маючи ще й 18), де над такими політв’язнями, як вона, усіляко знущались. Якось в’язні організували втечу, але всюди була облава, тож їх швидко повернули до камер. Ось як згадує вона ті страшні часи:
— Під в’язницею були підвали, туди заводили людей, кололи шомполами, а тіла закопували. А коли виводили нас на прогулянку, то ходили по них, як по гумі… Проступала кров через пісок… Щоп’ятниці забирав “чорний ворон” людей на розстріл. Ті, кого вели, кричали: “Прощавайте, друзі! Всіх не перестріляєш, нас багато.”
Зараз сучасна молодь не зрозуміє, як це — постраждати за читання якоїсь літератури. А тоді за це можна було заплатити життям.
— У нас з братом була велика бібліотека. Закопали два ящики книжок. Я все питала сестру, де вони? Вона казала: напевне, зогнили, бо боялася. Але одного разу вона взяла звідти “Кобзаря” і пішла до сусіда. А той сказав: “Ховай того “Кобзаря”, бо тебе посадять”. Тож сестра ті книги спалила…
Коли Тетяна повернулася з північного табору на радивилівську землю, побачила, що на керівних посадах працюють “есбісти”. Вони докладали всіх зусиль, аби її тут не прописали. Тож побула місяць і повернулась назад на Північ, у місто Інту. Там вийшла заміж, народила доньку. До речі, з чоловіком вона познайомилась у таборі. Там був чоловічий лазарет і жіночий. Вони чотири роки листувались через в’язничну пошту — перекидали записочки на камінцях…
Але в 60 роках повернулась назад у Радивилів, бо доньці не підходив клімат, вона захворіла. Тут вони купили хату, тато поміг добудувати. Але й тут їм не давали спокою. Пані Тетяні хотіли нав’язати ще один термін, зводили наклепи. Мала проблеми й через те, що шила на дому. “В мене 20 років табірних, а стажу, виходить, немає. Хоч я платила за патенти, могла б зараз мати велику пенсію. Але всі мої документи тодішній начальник спалив.” Вільно себе відчула, коли Україна стала незалежною. За рік до того вступила в РУХ.
Багато зробила Тетяна Куделко для району. Скрізь по селах оновлювала могили, відновила капличку на Радивилівському цвинтарі. Обходячи хату за хатою, заснувала ветеранську організацію. Часто виступає в школах. Пише звернення до людей. Підготувала до друку брошуру, де докладно розповідає про бої, про зрадників та героїв… У музеї організовано її виставку, що включає в себе фото, спогади про ті роки. Пише вірші. В одному з них є такі рядки: “Щоб жили усі багато, і любив брат брата”. Актуально звучить, чи не так?
Наталя Андріюк,
Радивилів.