Спогади про війну

Серед тих, хто боровся за Перемогу, був і житель Радивилова Йосип Марчук. Нелегко складалась його доля, як у всіх, чия молодість припала на воєнні роки. Народився він у 1927 році в с. Кам’яне Рокитнівського району. У Радивилів потрапив у 1989 році, коли людей виселяли з радіаційної місцевості — тут отримав квартиру, влаштувався на роботу. Доля звела з майбутньою дружиною Вірою, вона також є учасником війни. Від попередніх шлюбів має трьох дітей.
— Моя участь у війні розпочалася з партизанської діяльності. Мені тоді йшов 16 рік. Запам’ятався такий випадок. Німці їхали через село на Житомир і зупинилися у нас на три дні. А на хуторі були партизани. Вони хотіли дізнатися, що німець привіз, які сили ворога. Мені дали торбину і я пішов просити хліба в село. Попрямував у будинок (там колись жив великий пан), де розташувалися німці. Якраз до них і потрапив з тією торбою під час обіду. Вони кидали до неї харчі, а я тим часом рахував їхнє начальство та техніку. Це була перша розвідка. Про все це розповів партизанам і ввечері там уже точився бій. Було вбито нашого партизана, трьох німців — їх тіла потім забрав німецький літак.
А в січні 44-го, коли мені йшов 17, потрапив в армію в місто Воронеж. Там пройшов тримісячні курси молодого бійця. А в січні 45-го наш 223 полк, що складався з таких же юнаків, як і я, послали на фронт. Йшли через Польщу, через Чехію… В Німеччині, а саме в Кенінсбергу, відбувся бій, у якому отримав поранення в праву ногу. Я потрапив під бомбовий удар, втратив слух і зір... А почався бій з того, що я запропонував своїм фронтовим друзям закидати німців гранатами, підкотивши бочку з піском — через неї кулі не проходили. Цей хід командир взводу одобрив, і ми пішли. (За цей бій Йосип Марчук нагороджений медаллю «За відвагу». Має і медаль «За перемогу над Німеччиною», ювілейні нагороди). Хлопці кидали гранати, я стріляв з автомата. Не знаю, як склалась подальша доля Івана Шейкіна, може, він загинув у тому бою. А от з другим товаришем, Іваном Радченком, ми листувались ще й після війни, їздили в гості один до одного, на жаль, два роки тому його не стало. Розпочався запеклий бій. Їхали резервні танки, побачили, що я лежу, підняли і завезли в чеський госпіталь. Там пролежав три місяці, і війна закінчилася.
Про перемогу повідомив начальник госпіталю. Звісно, радість була велика, хоч і не було як святкувати, і здоров’я ще було слабке. І досі болять ті рани, погано чую, інвалід ІІ групи. Що допомогло пройти війну і залишитись живим? Ви знаєте, напевне, Бог є на світі, адже я тоді пережив страшні муки зі здоров’ям.
Після війни ще чотири роки служив. Спочатку у Воронежі, у своїй частині. А потім, коли її розформували, був направлений у Марійську республіку, в Сибір, де морози сягали 60 градусів, на розробку лісоматеріалів. Там були навіть поранені, без однієї руки, але і для них знаходилась робота… Тоді був висунутий лозунг підняти країну з руїн. А останній рік я був прикордонником на іранському кордоні, на станції Мінжевань. Тоді поїхав на Кубань, де прожив 20 років.
Найголовніше — здоров’я, вважає Йосип Марчук. І жителям міста учасник бойових дій бажає теж міцного здоров’я та миру між собою, якого сьогодні так не вистачає. На державу він не скаржиться, каже, що отримує пенсію, річну премію і дякує, що на нього звертають увагу.
Нехай же і він, і решта ветеранів живуть ще довго, не знають нестатків і самотності, отримують від оточуючих лише вдячність і підтримку. Адже їх подвиг того вартий.
Наталя Андріюк,
Радивилів.