Усі ходимо під богом

Ользі Токарчук із Заозір’я судилося пережити не лише війну, а й дивом уціліти під дулами ворожих автоматів під час фашистської каральної операції, народити і виховати п’ятеро дітей, дочекатися онуків та правнуків... На те, як вона сама зазначає, була Божа ласка — вийти живою з воєнного пекла і затим пережити ще й заподіяну родині кривду уже в мирний час. Народилась пані Ольга в Білорусі, в одному із сіл Пінського району у далекому 1910 році. Але у “метриках” її роком народження помилково записали 1914, “омолодивши”, таким чином, відразу на чотири роки. Коли прийшла пора — вийшла заміж за українського парубка Івана, старшого за неї на 10 років. Після весілля молоде подружжя стало жити на батьківщині чоловіка — в с.Бучин Любешівськога району Волинської області. Трохи обжившись, Іван купив у польської пані шмат землі на хуторі Глуша, що на території теперішнього Зарічненського району, і сім’я перебралась туди. Жили собі, ростили дітей, але війна... — 3 початком війни прийшли і німці, — згадує старожилка, яка, незважаючи на поганий уже слух і зір, має одначе добру пам’ять, — Їх гарнізон стояв за п’ять кілометрів від нашого хутора. А невдовзі на хутір прийшли і партизани. Наша хата стояла крайньою від лісу, тож вони частенько зупинялися у нас на постій. Я готувала для них обіди, пекла хліб, а чоловік переправляв човном через річку Стохід, що тече неподалік, коли партизанам було потрібно на той бік. Але хтось із недобрих людей доніс, що у нас у Глуші бувають партизани і на хутір прибув цілий загін карателів. Приїхало їх аж 12 чи 15 підвід, оточили хутір з усіх сторін. Я тоді саме корову доїла, коли на подвір’я, брязкаючи зброєю та залізними бляхами на грудях (це були есесівці), увірвалися фашисти, їхній перекладач мовить: — У вас партизани столуються, за це вас розстріляють, а хутір спалять... Добре, що хоч партизан у той час не було — пішли на завдання десь під Бережний Брід. А перед цим вони відбили у німців обоз з продуктами харчування, які доставляли до Любешова для відправки на фронт. Через це фашисти і лютували. У цей вирішальний для всіх нас момент наперед виступив мій чоловік Іван, який непогано знав німецьку мову (ще у Першу світову війну він потрапив до німців у полон, де провів кілька років і помалу вивчив їхню мову), тож напряму звернувся до німецького офіцера. Мовляв, ніяких партизанів у нас не було, а якщо й проходили десь, то ми їх не бачили... Здивований німець не очікував у цій глуші почути від якогось хуторянина свою рідну мову, бо відсторонивши непотрібного перекладача, слухав тепер лише мого Івана... Так завдяки знанню чоловіком німецької мови нашій родині та решті хуторян вдалося врятуватися від неминучої смерті... ...Тоді німці дали добу, щоб люди вибралися з хутора, пригрозивши, що в іншому випадку знищать і хутір, і його мешканців. Родина Івана Токарчука була змушена перебиратись назад на Волинь, у Бучин. Там до них долинула звістка, що німці перебили повністю той партизанський загін, що бував у них. З 25 партизанів врятувався лише один, який, заховався у якомусь колодязі.... Навесні Токарчуки повернулися знову у Глушу, яку вже контролювали партизани з’єднань Федорова, Ковпака, Шматова... — Після війни один із уславлених партизанських командирів — Федоров — приїжджав у Лубни переписувати тих, хто в роки війни допомагав партизанам, — каже старожилка. — Відповідно, таким людям і пенсію збільшували. Проте з сільради нам на хутір про це не переказали, тому нас і не внесли у списки. Потім чоловік ще довго, знову ж таки через сільську раду, добивався правди, але ми надто пізно зрозуміли, що це тодішні місцеві керівники не давали нашим паперам ходу... — Через що ж вас так не любила тодішня місцева влада? — запитую у пані Ольги. — Навіть не знаю, голубчику, — зітхає бабуся. — Можливо, сільрада “з’їлась” на нас через те, що ми у 50-ті роки не хотіли перебиратись з хутора в село. Тоді багатьох хутірських людей примушували так робити. Крім цього, немало кривди зазнали і від тодішнього голови колгоспу “Світанок” Узенка. Не раз, бувало, приїде з вимогою до чоловіка — то риби йому злови, то ще щось зроби. А одного разу звелів дістати грибів сушених цілий мішок. Дід мій мусив корову продати, щоб купити тих грибів, надіючись, що голова поверне за них гроші — 300 карбованців витратив все таки. Забрав Узенко ті гриби, а грошей не віддає. Тоді чоловік поскаржився начальнику районної міліції, Лисюк було його прізвище. Той же на нараді в Зарічному привселюдно і присоромив голову колгоспу. Мовляв, що ж ти пішов до колгоспника і примусив його останню корову продати... Після цього Узенко впав у лють, і переказував через людей, що покаже нам, де раки зимують. Свою погрозу він здійснив досить скоро — у 1956, коли влада приїхала нас примусово виселяти з хутора. Силоміць повантаживши на машини, нас вивезли у Заозір’я, де поселили у стареньку клуню. Як з пожежі ми тоді вийшли. То німці ледве не забили й не попалили, то знайшлися свої... Але й на цьому начальники не зупинились. Якось голова колгоспу підмовив своїх бригадирів, щоб ті замовили моєму дідові вигнати їм самогону. А потім ці бригадири і здали його в міліцію, виступивши за свідків. Засудили діда на два роки — відсидів майже рік, поки його справа не дійшла до якогось вищого міліцейського начальника. — За що ти сидиш? — питає він, викликавши мого чоловіка. — За тобою нічого ж немає. Невже суддю матом обложив? — По “блату” сиджу, — відказав мій дід. Засміявся той начальник та й поклопотався, щоб чоловіка випустили... Потім ще сина нашого, Степана, посадили задарма. І за що нас так карали? Адже ні я, ні мій покійний чоловік, який помер у 1988 році, ніколи й нікому поганого не зробили. Навпаки — на колгоспних роботах здоров’я своє поклали. Чоловік працював на канавах, я пасла і доглядала колгоспну худобу. Та пенсію “заслужила” мізерну — всього 36 карбованців, на які майже вік прожила, годувала дітей... Навіть коли осліпла — не було за що зробити операцію. А ще мала б право на статус матері-героїні, але ніхто мені не виписав відповідного посвідчення. Оце тільки недавно суттєво підвищили пенсію на дітей. Тож зараз, хоч і маю гроші, але зробити операцію на зір — вже літа не підходять... Ото лише і бачу — сонечко у віконце вдень... Нині 97-літня пані Ольга живе в найменшого сина, який разом із сестрою — теж жителькою Заозір’я — доглядає та опікується старенькою. — Незважаючи на все пережите, Бог тримає мене на цім світі, — робить висновок старожилка. — А кривдники нашої сім’ї вже давно згинули. Бо всі під Всевишнім ходимо.

Сергій ТИШКОВЕЦЬ,

Зарічне.